Читати книгу - "Блукаюча у часі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Маю надію, що дівчина не відмовить мені? — Вітольд нахабно відсторонив Павла. Той зніяковів.
— Цей танок я вже обіцяла.
— Я не проти! — Павло відступив і шепнув мені на вухо. — Зустрінемося завтра о дев’ятій на галявині ідолів.
Вітольд вже міцно тримав мене і кружляв в ритм музиці. Він був на голову вище, спортивної статури і його стальні обійми не терпіли відмови. Від такої настирної поведінки я розгубилась. Подивилася на Моніку, та реготала. От подруга називається!
— Пробач за лекцію. — Я мов прокинулась. Серце скажено клекотіло.
— Ніби якщо я скажу ні, то це щось змінить.
— Мені справді шкода. В мене був поганий настрій, і я не мав права кидатися на тебе.
— Вибачення прийняте.
— Мені полегшало.
— А зараз що це було?!
— Це, — він уважно подивився мені в очі, яких як я не намагалася, відвести не могла, — це бій самців за саму гарну самку — Що?! Бій самців за самку. Я зупинилась.
— Я не хочу танцювати.
— Що тебе образило? Це ж закони природи: природній відбір.
— То я самка? Гарне порівняння ж. До речі, якщо вже казати мовою природи, то ви кобель! — Відпихнувши його, я пішла. Круто загнула. Прощавайте мої гарні оцінки з міфології!
— Що сталося?
— Моніка ти уявляєш, він щойно сказав, що відбив мене від самців. Я назвала його «кобель».
— Як? — Моніка поперхнулась.
— Не треба подруга таких очей, ніби ти не знаєш, що означає це слово.
— Ната, це жорстоко було, ха — ха, хоч хтось дав йому відсіч. Але дорогенька, щось мені підказує, що він так просто не здається. — Моніка кивнула головою в бік. Так, Вітольд йшов до нас.
— Привіт Моніка. Якщо я з вами посиджу, нічого?
— Звісно ні! — Моніка лукаво посміхнулася йому. Ці двоє виглядали зараз підозріло.
— Дякую. Це від нашого столу до вашого. — Вітольд поставив пляшку вина на стіл. — Це, як би мовити, моє перепрошення. Я мав необережність невдало пожартувати, чим образив твою подругу. Прошу вибачення. — Сказав він персонально мені.
— Занадто багато вибачень за один вечір?
— Розумієш, ми, кобеля, такі, спочатку накоїмо, а потім виправляємося. — Вітольд розлив шампанське по келихах.
— За самих гарних жінок, які сидять за цим столом!
— Будьмо! — Вони випили. Я лише ледве торкнулася губами. Мені потрібно залишатися при ясному розумі, особливо тепер, після розмови з Павлом.
— Здається він і насправді запав на тебе. — Зашепотіла Моніка мені на вухо, — але не втрачай голови, від рук цього самця розбилося не одне дівоче серце.
— Ви танцюєте? — До мене підійшов хлопець, однокурсник Ігор.
— Так, звісно. — «Аби вшитися звідси».
— І кому я повинен бути вдячним за репутацію бабія? — Широко усміхаючись, Вітольд налив ще шампанського.
— Мені звісно.
— Я так і здогадався. І навіщо ж ти такі плітки розпускаєш? Я просто хотів подружитися з твоєю подругою.
— Подружитись? А як же, дай пригадати, ти дружив з Катею, Танею. О, ледве не забула, Оля! Ти зі всіма хотів дружити. Тільки вся твоя дружба потім їм боком вийшла, на моєму плечі, ридаючи три дні і три ночі. А те, що Наталя мені подруга — це точно. Тому і попередила про тебе. Хоча знаєш, ти їй з самого початку не сподобався. Так що я не винна.
— Ти їй розповіла про дівчат?
— Ні.
— Звісно ж.
— Вітольд, я знаю тебе вже давно, ти жодної спідниці не пропустиш, особливо, якщо це гарна спідниця першокурсниці. І, будь ласка, облиш дівчинку у спокої.
— Моя королева гнівається? — Очі Вітольда заблищали вогнем, так, це справжні вогні горіли в очах.
— Припини. Якщо ми хочемо жити у цьому світі, ми повинні дотримуватися його правил. Не ображати найкращих подруг. І навіщо ти налякав її у лісі? Кортіло прийняти свою справжню подобу? Рано дорогенький, не час ще.
— Моя люба, не забувай свого місця. Владарюй своєю нечистю, я ж — хазяїн своєї території. У тебе своє ремесло, у мене — своє.
— Все так. Ти хазяїн, поки що. Але ж влада мінлива пані. — Відчувши, що їх розмова переходить в небезпечне для неї русло, Моніка змінила гордівливий тон на дружній. — Пропоную не сваритися. Я просто ввічливо прохаю не чіпати її.
— Підтримаю пропозицію щодо припинення сварок.
Танок закінчився. Розчаровано, я повернулася на місце. Танцювати вже не хотілось.
— Я втомилася, може підемо спати? Чи ти ще хочеш залишитися? — Спитала Моніка, вона натягувала куртку.
— Я залишуся. — Насправді мені хотілось піти, але потрібно дещо переговорити з Павлом.
— Хто тебе проведе?
— Кавалер!
— Так? І хто він? — Моніка очима вказала на Вітольда.
— Гітарист. — Несподівано видала я.
— Нічого собі! Коли ти встигла його закадрити?
— Ще не встигла. Дивись і вчися. — Відпивши від шампанського, я пішла в атаку. Це виявилося не складно, гітарист гурту не зводив з мене очей цілий вечір, тому, коли я підійшла до нього і запропонувала провести себе, він не відмовився. Його звали Еней. Маю надію, що він таки парубок моторний і хлопець хоть куди козак! Не скажу, що він був красень. Але такий собі поганий хлопець з татуїровками. Гарний кандидат
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Блукаюча у часі», після закриття браузера.