Читати книгу - "Гордівниця Злата"

Очі велетня загорілися жадібним вогнем.

— Кажи, які загадки, — зажадав він.

— Прийшли злодії, господарів украли, а хатка у віконця пішла, — сказала Злата.

Задумався велетень. Кректав, потилицю чухав, нічого придумати не зміг.

— Злодії — це рибалки, господарі — риби, а хата — річка, — пояснила дівчина.

— Правильно. Як же я відразу не здогадався? Хитра загадка. Давай другу, — кивнув Скрути Шию.

— У лісі виросла, з лісу винесли, на руках плаче, хто слухає — скаче.

Звідки було велетню здогадатися, що це сопілка. Він ні в музиці, ні в танцях сильним не був. А третю загадку Злата навідріз відмовилася загадувати.

— Вона складнішою за перші дві буде. Де вже вам її відгадати.

— Це ми ще подивимось. А ну, давай свою загадку, — прогарчав людожер.

— Добре. Що таке: ні замка, ні паркана, ні засуву ніякого, тримає всіх узаперті, ні втекти, ні піти.

— Та я таку загадку, як горішок розлускаю! — зареготав велетень.

Він похлопав по капшуку, що висів у нього на поясі, і сказав: — Це чаклунський порошок «Закрий-не-випусти».

— Правильно, — підтвердила Злата. — Тепер я бачу, що ви й справді дуже розумний. Але навіть ви, мабуть, не знаєте, як зняти чари порошку.

— А ось і знаю! Для цього треба сказати: «Погуляв по світу ти, в капшуку тепер сиди», і порошок тієї ж миті повернеться до капшука.

Раптом у велетня закралася підозра. Його маленькі очка зі злісним примружуванням витріщились на Злату.

— А чому ти про це питаєш? Чи не надумала ти часом утекти?

— Що ви! Хіба я можу втекти? — скрикнула Злата.

— Що правда, то правда: не можеш. Прибрати порошок до капшука крім мене нікому не під силу, так що читай заклинання хоч з ранку до вечора, дурна людинко, — велетень залився громовим реготом.

Наступного ранку Злата переконалася, що людожер казав правду. Краєм поля тягнулася вузенька смужка білого порошку, який не можна було ні змахнути, ні здути, ні змести. Злата сотню разів намагалася промовити заклинання, але воно не допомагало. Увесь день і всю ніч вона ламала голову над тим, як утекти, і, нарешті, у неї зародився план.

Уранці, варто було велетню піти до печери, як Злата стала до роботи. Вона скинула свій фартух, дістала з кишені голку з ниткою та почала нашивати на нього жмутики трави й клапті моху. Злата була вправною рукодільницею, і голка швидко миготіла у неї в руках. Закінчивши роботу, вона розстелила фартух на землі біля самого краю луки, так що він згубився в траві. Тепер залишалося сподіватися, що велетень насипле порошок просто на нього.

Назавтра, щойно велетень залишив стадо на луці, Злата побігла туди, де напередодні розстелила фартух, але сама не відразу знайшла його, а коли побачила, то скрикнула від радості. Порошок був посипаний точнісінько по краю фартуха. Злата обережно потягла за стрічки. Фартух повільно поповз по землі, а разом з ним і просипаний велетнем порошок. У невидимій стіні, що оточувала луку, утворився вузький прохід. Чарівна перешкода більше не утримувала полонянку. Злата спритно вибігла з зачарованого кола й кинулася до лісу. Кози пішли слідом за нею, а свині лише на хвилинку відірвались від місива й осудно подивилися козам услід, ніби кажучи: «Що таке свобода? Дурниця. Вона нічого не варта, порівняно з повними ночвами свіжозварених висівок».

Гірські стежини все далі заводили Злату від помешкання людожерів. Дівчина не знала, куди йти, в якій стороні лежить її дім і де шукати щастя. Червонуваті скелі громадилися довкола, немов застиглі невідомі велетні. Місцями на схилах ліпилися чахлі чагарники або тяглася до неба, химерно вигинаючись, сосна. Ромашка, зворушлива й прекрасна у своїй беззахисності, дивом пробилася серед каміння. Злата опустилася перед нею на коліна.

— Ти така гарна й самотня, точнісінько як я, — звернулася вона до квітки. — Хочеш знати, куди я йду? Світ за очі. А дехто все життя проводить у мандрах. Серед них є один бродячий музикант, високий і ставний. А яке в нього шляхетне й мужнє обличчя! Може, він проходив повз тебе?

Ромашка хитнулася від вітру, ніби відповіла: «Ні».

Злата зітхнула:

— Мабуть, він бродить іншими шляхами. Якщо раптом він з’явиться тут, скажи йому, що я… я зовсім про нього забула й думати не думаю.

Гордівниця підвелася й пішла далі. Стежка різко повернула вбік і привела її до ущелини. Злата з осторогою протислася між скель. У тьмяному світлі, що точилося з вузького лазу, вона роздивилася стерті кам’яні сходи. Вони спускались у підземелля з низько нависаючою стелею. Темний коридор вів у