Читати книгу - "День, що навчив мене жити"

Вона усміхнулася своєю найчарівнішою усмішкою.

– Відгадай.

– Кажи вже…

– На це запитання я вже відповіла.

– А… знову «Шукай всередині», так?

– Ти швидко вчишся.

– Але це не пояснює, що і як робити. До речі, що саме в мені є божественним?

Марджі глянула на нього сяючими, сповненими доброти очима.

– Знайти божественне означає досягнути рівня вищої свідомості.

– Отакої… Визнай, це геть неконкретно.

– Настане день, коли це здаватиметься тобі дуже зрозумілим.

– Гмм…

– І цей день значно ближчий, ніж ти собі уявляєш.

– І… що саме мені дасть досягнення такого рівня свідомості, як ти кажеш?

– Пригадуєш, коли вчора ми розмовляли про гріх, то казали, що деякі речі, давши коротке задоволення, породжують у нас велику порожнечу і врешті-решт тягнуть радше вниз.

– Так.

– Отож, тут це трохи навпаки: коли період пошуку простого задоволення минає, коли наші вчинки й слова підказані нашою свідомістю, а не продиктовані одним тільки прагненням отримати від них особисту вигоду, ми почуваємося так, наче нас підносить щось… щось більше за нас. Так трапляється і тоді, коли ми знаходимо своє покликання, в якому себе реалізуємо, навіть поза своєю роботою. Ми тоді відкриваємо, що це значно перевершує все те, що може принести ефемерне вдоволення від наших прагнень.

– Наше покликання… Ти стаєш загадковою.

Тітонька всміхнулася.

– Я схильна думати, що кожен із нас справді має свою долю, тож прикро з нею розминутися.

Джонатан раптом розсміявся.

– Ти справді віриш, що на Землі є сім мільярдів деміургів…

– Я ж не сказала, що йдеться обов’язково про якісь грандіозні покликання. Може йтися про щось зовсім непримітне, знаєш, інколи справді важливими у світі бувають речі, напозір зовсім незначні. Є тенденція, що плин історії визначають великі лідери. Насправді, це не зовсім так. Кожен своїми діями, словами, станом душі й емоціями впливає на своє оточення, і це поширюється, немов хвилі на поверхні води. Обов’язково. Ніщо не буває нейтральним. Зрештою, кожен з нас має відгук у світі. І коли ми знаходимо своє покликання, у нас з’являється роль, яку маємо грати, яка є корисною людству, живим істотам, всесвіту.

– Роль, яку маємо грати…

– Саме для цього кожен з нас має притаманні йому таланти, навіть якщо для більшості людей ці таланти зостаються схованими глибоко в них і лише чекають нагоди, щоб виринути і щоб їх плекали. До речі, розкриття талантів – це також засіб для розуміння свого покликання.

Джонатан скривився.

– Тоді в мені вони добре сховані.

Він налив собі кави.

– Більшість людей вважають себе зобов’язаними робити те, що завжди робили, навіть якщо це не сприяє їхньому розквіту. Вони забороняють собі прислухатися до своїх глибоких прагнень, бо переконані, що це нікуди їх не приведе. Тоді як насправді все зовсім навпаки. Наші глибокі прагнення, а не поверхові, навіяні суспільством бажання, є слідами, по яких ми маємо просуватися по шляху нашого покликання.

– Слідами?

– Так. Так наша душа подає нам знак через свої прагнення, щоб вивести на наш шлях. Це приглушений поклик долі…

Вона кілька разів ковтнула кави й повела далі:

– Наш шлях розкривається перед нами, коли зникають ілюзії, через які ми помилково обираємо напрямок, і коли пробуджується наша свідомість. І знаєш, що є бентежним у житті: те, що з нами стається позитивного чи негативного, в радості чи в горі, таємно служить єдиній меті: розбудити нашу свідомість, адже лише тоді ми вповні стаємо самими собою.

Джонатан глибоко вдихнув. Через прочинене вікно до нього лилося повітря, напоєне пахощами дерев, кущів і квітів у саду.

– Відкрити мої глибокі, як ти кажеш, прагнення, здається, буде непросто… Після нашої останньої розмови я багато часу міркував про те, що могло б перевершити мої бажання. Я чимало сушив собі голову. Безрезультатно.

Усмішка Марджі промінилась доброзичливістю.

– Прислухайся до свого серця, а не до голови.

Джонатан засміявся.

– Прислухайся до свого серця… Кумедно чути цей поширений і позбавлений сенсу вислів із вуст біолога.

– Знаю, інтелектуали висміюють народні вислови. І вони помиляються! Народ часом буває мудрішим за еліти, які вважають себе вищими за всіх.

– Можливо, але тут, у цьому випадку… «прислухайся до свого серця» нічого особливого не означає, визнай це.

– Не обманюй себе: рішення за серцем. У нашому суспільстві так настійливо вкладали у свідомість думку, що все відбувається в голові, що ми відділили себе від решти тіла. Визнається цінність одного лише мозку, і все це тому, що там є нейрони. Це смішно! Хоч би тому, що нейрони є також і в серці, але ніхто про це не говорить. У кишківнику, між іншим, також…

– Жартуєш?

– Близько сорока тисяч нейронів у серці і п’ятсот мільйонів у кишківнику. Кожен з цих органів має незалежну й добре розвинену нервову систему.

– Отакої!

– Гарні рішення йдуть від серця або нутрощів. Не від голови. Між іншим, у древньому Єгипті це дуже добре розуміли.

– О… археолог таки недалеко втік від біолога…

– Перед тим як муміфікувати фараона, єгиптяни виймали всі внутрішні органи. І залишали тільки ті, що були важливими, ретельно зберігаючи їх у розкішних вазах, які призначалися для захоронення разом із мумією. Конкретніше, це серце і кишківник.

На мить замовкла і додала:

– А мозок викидали на смітник.

~ 11 ~

Райян навів різкість на постать Ґарі. Той сидів у своєму старому пластиковому, колись білому, нині пожовтілому на сонці кріслі і, насупивши брови, розбирав свою пошту. Неподалік діти бавилися з м’ячем.

Райян терпляче чекав. Але знизування плечима затримувалося. Раптом Ґарі відсахнувся, водночас злегка примружив очі, втупившись на руку. Райян взяв його великим планом. На пучці Ґарі виступило кілька краплин крові.

Ідіот. Порізатися, відкриваючи конверт.

– Ану перестаньте дуріти! – проревів Ґарі на дітей.

Райян швидко перевів камеру на широкий план. Блін, він упустив дітлахів, які щойно закинули м’яч у квіти.

– Ви з глузду з’їхали, чи що? – кричав почервонілий від гніву Ґарі. – Я без кінця торочу, щоб ви зважали на квіти. Мізки, як у червоних рибок!

Діти завмерли на якусь хвилю, вочевидь, збентежені, забрали м’яч і зайшли в дім.

Ґарі похитав головою, розгорнув вийнятий лист і взявся смоктати порізаний палець.

Райян знову навів великий план.

Ґарі нахмурив брови, його велика голова похитувалася зліва направо в такт читанню. Стоячи за камерою, Райян не зміг утриматися від усмішки. Ну нарешті, нарешті таке довгождане знизування плечима.

Райян єхидно й жорстко осміхнувся. Сьогоднішній пост забезпечено.

* * *

Фали вітрильників радісно подзвякували об щоглу на легенькому вітрі, який