Читати книгу - "Заячий пастух"

Ванькове обличчя посмутніло, він подивився на руді голівки дітей, пробіг поглядом по скорченій материній постаті й зашарівся.

Гримнули двері і в помешкання всунувся, похитуючись, мов на човні, граф Чвиркін. І зразу ж заспівав:

І дійшовши до середини приміщення, граф

  Чвиркін пісню обірвав.

– Ей, ви, братія! – загорлав він. – Покажіть мені того пістолета... Мандрівника...

До нього не відзивались, ніби й не чули.

– Позакладало вам, чи що? – роздратовано питав граф Чвиркія. – Чи в морду хочеш?

Гамір ущух, стало тихо, як і при вході власника нічліжки, звичайно, не тому, що ніхто не хотів бути битим, бо загроза нікого безпосередньо не стосувалась, а щоб уникнути іншої неприємности. Якби цей дужий і рішучий гуляка, досить відомий усім тим, хто частіше шукає собі за п'ять копійок теплого притулку, та вчинив тут розгардіяш, то не оминути тоді появи власника нічліжки, а може, й поліції.

У приміщенні, здавалось, пояснішало, ніби ліхтар навмисне давав більше світла, щоб ліпше було видно графа Чвиркіна. Він, взявшися руками в боки, поводив банькуватими очима, вичікуючи на відповідь. Та багато з ночувальників взагалі не знали, про що мова мовиться, а хто знав, то мовчав, воліючи залишатися збоку від можливих непорозумінь.

Напруження тривало не довго. Василько навіть не встиг збагнути, чого вимагає розхрістана людина, навіть не подумав, що це його шукають, а здивувався, що дядько Петро й Ванькова мати, що вже були спали, несподівано посхоплювалися й крадькома споглядали графа. А може, вони й не спали, подумав Василько, може, вони прислухалися до розмови хлопців.

– Лізь під рядно, – смикнувши за сорочку Василька, прошепотів дядько Петро. – Лізь, бо знову грошей вимагатиме...

Василько не ховався. Якщо його шукають, то він повинен відгукнутись.

– Я тут, дядьку грахве!

– А, ти тут! – зраділо промовив граф Чвиркін і попростував до полу. – Це добре, що ти тут.

Він доплентався до Василька й тяжко сів на край дощок.

– Ти кажеш, що я граф? Сьогодні я справді, як граф...

– За хлопцеві гроші, – пробубонів дядько Петро. – Шкода, що мало було. А то б і на генерала допився.

– Замовч, бородо, – більш за звичкою наказувати, ніж погрожуючи, промовив Чвиркін. – Ти дурний, як пень. Для тебе генерал стоїть хіба на один щабель нижче від Бога. А для мене всі графи й генерали отам!

І він рвучко ткнув пальцем у напрямку долівки.

– Ти, бородо, нам не заважай. Ляж і замри! У нас з Василем буде важлива розмова.

– Знаємо ту розмову, – лягаючи, бубонів дядько Петро.

– Дай твою руку, Василю, – попросив Чвиркін.

Хлопець простяг руку долонею догори. Граф тримав її обережно й із замилуванням мовив:

– Легка в тебе рука, хлопче, щаслива рука. І взагалі, Василю, не можна тобі залишатися в цій зграї шакалів, – кинув він на натовп, що стояв осторонь полу й цікаво приглядався до розмови відомого пройдисвіта з безпритульною дитиною. – Ти, Василю, моряк далекого плавання...

Чвиркін пустив Василькову руку, над якою прорікав, як ворожбит, і почав поволі витягати з кишень пожмакані гроші, кидав їх на купу, що з неї не зводили очей пошарпані люди.

Очистивши кишені, Чвиркін розділив гроші на дві купки і одну з них посунув до Василька.

– Це борг, – сказав він байдуже, ніби справді повертав тих кілька мідяних монет, що взяв був у хлопця. – Чесність перш за все. Навпіл. Твоє щастя, моя гра. Бери ж!

Василько хотів відмовитись, та, поміркувавши, рішився забрати, поскладав папірці й сунув за пазуху.

– Ти народжений, Василю, під щасливою зіркою, – мовив Чвиркін. – не те, що я. Мені не щастить. Я на велике діло не здатний. Засипаюсь. А ти, бачу, будеш знаменитим злодієм. Твоє ім'я славитиметься в усіх столицях світу. Париж, Відень, Лондон, Монте Карло тобою пишатимуться. Але треба вчитись. Не марнуй, друже, часу. Без науки і щастя нічого не варте. Завтра я тебе виряджу до Одеси. За моєю протекцією, брате, тебе приймуть до злодійської школи. У мене, друже, є зв'язки. Я для тебе що завгодно. Таланти, брате, треба підтримувати. А ти маєш бісячий талант.

Василька аніяк не спокушала та наука, що її обіцяв доброзичливий Чвиркін. Хлопець шкодував за свою необачність, було б таки грошей не брати, тоді б легше відпекався від підпилого босяка.

– Мені вчитися ніколи, – казав Василько. – Мені треба йти в теплі краї.

– Що таке? – не то дивуючись, не то обурюючись, вигукнув Чвиркін. – У теплі краї?

І він голосно зареготав.

– Я ж тобі вже казав, нерозумне ти сотворіння, що теплих країв на світі нема. А як хочеш знати докладніше, то є тільки тепленькі, затишні куточки. Наприклад, в гарних ресторанах, кафешантанах і в інших подібних місцях.. З французькими винами, з привабливими дівчатками. Та без грошей туди потикатися нема чого. І взагалі людина без грошей нічого не варта. А ти гроші будеш мати. Тож завтра на Одесу, – зробив Чвиркін висновок з такою певністю, ніби вирішив долю своєї рідної дитини.

Аж тут підвівся й утрутився в розмову дядько Петро:

– Гарного хочеш навчити, нічого казати! Іде хлопець своєю дорогою, то й хай іде. Не пантелич дитину.

– Вам ще замало жебраків?