Читати книгу - "Я, робот"

Він роздратовано відсунув свій стілець від столу.

— Нехай їй грець! Тільки б не почалося до зміни. Ще є десять днів… Послухай, Майку, спустись-но вниз і постеж за К’юті, гаразд?

— Добре. Кинь мені мигдалю.

Він зловив кинутий йому пакет і попрямував до ліфта.

Ліфт м’яко ковзнув униз і зупинився біля вузького трапа, що вів до просторого машинного відділення. Донован сперся на поруччя й глянув униз. Величезні генератори працювали, а вакуумні трубки дециметрового передавача наповнювали станцію низьким гудінням.

Біля передавача він побачив масивну й блискучу постать К’юті, який уважно стежив за дружною роботою групи роботів.

I раптом Донован напружився. Роботи, що здавалися карликами поряд з масивним передавачем, вишикувалися перед ним в одну лінію, схиливши голови, а К’юті повільно походжав вздовж шеренги. Минуло п’ятнадцять секунд, і роботи з брязкотом, що перекривав навколишній шум, попадали на коліна.

Донован закричав і вузькими сходами кинувся вниз. Несамовито розмахуючи стиснутими кулаками, він підбіг до роботів. Його обличчя стало такого самого кольору, як і вогненно-руде волосся.

— Що ви тут затіяли, телепні? Розводьтесь і беріться до роботи! Якщо не встигнете до кінця дня все розібрати, перечистити й знову зібрати, я випечу ваш мозок електричним струмом!

Жоден з роботів не поворухнувся.

Навіть К’юті — єдиний, хто не став на коліна — був незворушний; він уп’явся поглядом у похмурі ніші велетенської машини.

Донован добряче штовхнув найближчого робота.

— Встати! — гримнув він.

Робот повільно підвівся. Його фотоелектричні очі докірливо глянули на землянина.

— Немає іншого Творця, крім Творця, — сказав робот, — і КТІ — його пророк!

— Що-о?

Донован відчув, як у нього вп’ялися двадцять пар механічних очей і двадцять металевих голосів продекламували:

— Немає іншого Творця, крім Творця, і КТІ — його пророк!

— Боюсь, — втрутився К’юті, — що мої друзі тепер слухатимуться іншого, вищого за тебе.

— Адзуськи! Забирайся геть звідси! З тобою я потім побалакаю, а з цими живими ляльками — зараз.

К’юті повільно захитав своєю важкою головою:

— Перепрошую, але ти не розумієш мене. Вони ж роботи, а це означає, що вони — істоти розумні. Після того як я прорік їм істину, вони визнають тільки Творця. Усі до одного. Вони називають мене пророком. — Він схилив голову. — Я не вартий того, але, можливо… Донован перевів дух і пустив шпильку:

— Невже? Та хіба це погано? Це ж просто чудово! А тепер послухай, що я тобі скажу, ти, мідна мавпо! Немає ніякого Творця, немає ніякого пророка, і немає сумніву — хто повинен віддавати накази. Ясно? А тепер геть звідси! — заревів він.

— Я підкоряюсь лише Творцю.

— До дідька твого Творця! — Донован плюнув на передавача. — Ось твоєму Творцю. I роби, що я кажу!

К’юті не озивався. Мовчали й інші роботи, але Донован збагнув, що становище умить загострилося. Холодне малинове світло в очах роботів потемнішало, а К’юті мов скам’янів.

— Блюзнірство, — прошепотів він, і в його металевому голосі відчувалося хвилювання.

К’юті підступив ближче. Донован відчув, як на нього вперше накотилася хвиля страху. Робот не міг мати почуття гніву — хоч в очах К’юті важко було щось угадати.

— Вибач мені, Доноване, — сказав робот, — але після всього, що сталося, тобі не можна тут більше залишатися. Віднині тобі й Пауеллу забороняється бувати у приміщенні пульта управління і в машинному відділенні.

Він зробив знак рукою, і вмить два роботи вхопили Донована за руки й притисли їх до боків. Донован не встиг і оком змигнути, як відчув, що його відірвали від підлоги й учвал понесли сходами нагору.

Грегорі Пауелл місця собі не знаходив у кают-компанії: він ходив туди-сюди, стиснувши кулаки. Поглядом, сповненим безсилої люті, він окинув замкнені двері й сердито звернувся до Донована:

— Який тебе дідько штрикнув плювати на передавача?

Майкл Донован глибше вмостився в кріслі й спересердя стукнув кулаками об поруччя.

— А що я мав робити з отим електрифікованим опудалом? Я не збираюся потурати механізмові, якого сам змонтував.

— Не збираєшся? — кисло сказав Пауелл. — Але ж ти сидиш зачинений у кают-компанії під охороною двох роботів. Це означає — не потурати?

— Зачекай, дай тільки дістатися до бази, — огризнувся Донован, — вони за це поплатяться. Роботи повинні коритися нам. Це ж Другий закон.

— Навіщо даремно балакати? Вони нас не слухають. I, можливо, на це є причина, яку ми виявимо надто пізно. До речі, чи знаєш ти, що станеться з нами, коли ми прибудемо на базу?

Він зупинився перед кріслом, у якому сидів Донован, і сердито уп’явся в нього очима:

— Що?

— Та так, нічого особливого! Хіба що доведеться попрацювати на копальнях Меркурія років з двадцять, а може, й посидіти у в’язниці на Цері!

— Про що ти кажеш?

— Про електронну бурю, яка насувається. Ти знаєш, що її центр перетинатиме наш земний промінь? Я встиг вирахувати це, перш ніж робот витягнув мене з крісла.

Донован зблід.

— Покарай мене Сатурн!

— А знаєш, що станеться з променем? Адже очікується буря ураганної сили! Він стрибатиме, як блоха. I коли в цей час біля контрольних приладів буде лише К’юті, промінь неодмінно розфокусується. А тоді вже ніхто не допоможе ні Землі, ні нам!

Не дочекавшись, поки Пауелл висловить свою думку до кінця, Донован люто навалився на двері. Двері відчинилися, і він стрімголов вилетів у коридор, але там йому перепинила шлях сталева рука. Робот незворушно дивився на задиханого, агресивного землянина.

— Пророк наказав вам нікуди не виходити. Прошу!

Він повів рукою, і Донован відступив. У кінці коридора з-за рогу з’явився К’юті. Він дав знак роботам-охоронцям зникнути, а сам зайшов до командирської кімнати, тихо причинивши двері.

Задихаючись від обурення, Донован накинувся на К’юті:

— Це переходить усякі межі! Ти поплатишся за цю комедію.

— Будь ласка, не сердься, — лагідно озвався робот. — У будь-кому разі це повинно було статися. Ти ж сам бачиш, що ваші функції вичерпали себе.

— Перепрошую, — Пауелл ураз випрямився, — що ви маєте на увазі, коли стверджуєте, що наші функції вичерпали себе?

— Поки мене не створили, — відповів К’юті, — ви доглядали за Творцем. Тепер це мій привілей, і єдиний сенс вашого існування зник. Невже це не ясно?

— Не зовсім, — з гіркотою сказав Пауелл. — Що ж, по-твоєму, ми повинні робити?

К’юті відповів не зразу. Він сидів тихо, ніби про щось думав. Потім одна рука його простяглася і обняла Пауелла за плече. Друга схопила Донована за руку й притягла його ближче до себе.

— Ви обидва мені подобаєтеся. Хоч, звичайно,