Читати книгу - "Без пуття"

час любові, - все це збурило його душу до самого дна. Злість і помста заклекотіли в його серці. Хоровите самолюбство його нервової душі було збурене до самого дна. З ним трохи не стались корчі. Очі пригасли в одну мить, стали ніби риб'ячі, потім знову зайнялись і заблищали.

- Я швидше застрелю і його, і себе, і тебе, ніж він мене! - кричав Павлусь. - Так знущатись надо мною, так кепкувать з мене! О, цього не буде ніколи! Не попущу! Неварто жити на такому паскудному, поганому світі!

- Неварт! Ми вартніші луччої долі, вищого живоття, з нашим кришталевим серцем, з нашою кришталевою любов'ю!

- Пху на цей опоганений світ! Пху на твого дурного батька! Я скаженію, я незабаром здурію! Не видержу довше. Мене душать чиїсь руки, якісь обценьки, якісь кліщі за саме горло. Умрімо, серце! Умрімо зараз, таки зараз!

- Умрім, мій коханий! Тільки перестань скаженіть, перестань ґедзкаться! Павлусю, щастя моє золоте, серце моє діамантове! не галасуй, не мордуй себе! Я ладна зараз вмерти з тобою й за тобою.

- Умрімо! Умрім зараз! Смерть - це наше весілля! Це не смерть, це буде наше велике одродіння. Це буде райське раювання. Я туманію од цього щастя, од цієї ідеї. Це визволення! золота свобода од усього!

- Це раювання! - крикнула Настуся.

- Це райська Нірвана нашого Будди! Ми перейдемо в справдешній світ з цього земного нікчемного багна. Ми полинемо вдвох у небесний простір без границь, без кінця. Ми літатимемо між зорями, між купами зірок.

- Сидітимемо в повіквічному концерті. Це ж пишнота!

- Не сидітимемо, а летітимемо в ефірі, наче на прогулянні, слухатимемо світовий концерт і заразом милуватимемось усякими зірками, сонцями, усякими букетами зірок, дивовижними взорцями, сплетеними з сонців та зірок. Правда, буде гарно? - промовив Павлусь.

- Ой гарно! Це ж раювання для вуха й зору, для серця й душі.

- Вмираймо швидше! Зараз! Ой як мені заманулося вмерти! - сказала Настуся. - Бери рушницю та ходім наймемо номер у гостиниці; ти застрель мене, а я тебе, - сказала Настуся.

- Пхе! Це буде вже геть-то по-міщанській, зовсім не по-модньому! З нас сміятимуться наші знайомі в Ментоні, в Ніцці, - сказав Павлусь. - Ще й в газетах обсміють, опоганять і наглузуються якісь письмаки.

- Твоя правда. В газетах тільки й читаєш, що якийсь пришелепуватий київський швець або кравець найняв номер з якоюсь прицуцуватою швендею та й позастрелювались обоє. Мадам Трюше в Ментоні лусне од сміху, як прочитає про цей наш прозаїчний буржуазний вчинок у газетах. Лучче буде отруїтися.

- Або з мосту та в Дніпро, - сказав Павлусь. - Але, пхе! Це вже буде зовсім по-мужицькій, - «з мосту та в воду!» Це ж так приказують мужики тутечки на Україні. Умрім на вершині Монблана або Юнгфрау, або на Рігі! Там близько до неба! Тамечки ми вже будемо сливе в небі, за хмарами. Там лідники та сніг, і бацил вже нема: не наберемо їх на той світ у небо!

- Ой гарно! їдьмо туди! - мовила вона.

- Далеко, серце моє! В мене всього якийсь там десяток карбованців у кишені, бо як помер «мій банк», то в мене стало порожньо в кишенях. Трохи шкода мого «небіжчика банка», - сказав Павлусь.

- Та й у мене нема грошей. «Мій банк» дає видавцем усе, навіть кухареві. «Мій банк» - скнара. Та я продам потай од «свого банка» мамині брильянти, та й поїдемо вмирать або на Монблан, або на скляні, пахучі лідники в Гренландії, бо там нема бацил.

- Коли ж і до Гренландії добра буде промашка. Десь вона, здається, дуже далеко, - сказав Павлусь.

- Здається, аж за Австралією, туди десь ік полюсові, - сказала Настуся. - Далеко, дуже далеко! Туди треба довго їхати, а вмерти зараз мені страх як бажається! - марила Настуся.

- Ми вмремо на Монблані й серед оберемків квіток! - крикнув Павлусь. - Ми оце зараз умремо на Лисій горі над самісіньким Дніпром. Quelle idee! Лиса гора, це ж наш київський Монблан! І до неба близько!

- Невже! - криконула Настуся. - Я там ніколи не була!

- Високо, чортом високо! І там живуть не люде, а духи. Це ж Броккен наш! Там же вночі бенкетують духи, справляють шабас відьми!

- А де ж ми наберемо та нагарбаємо стільки квіток, щоб учадіть в поетичному весняному чаду? - спитала Настуся.

- Ми наберемо їх у Африці, бо теперечки там саме май! Ми їх перепремо в одну мить через екватор і набгаємо цілі вози і встелимо всю Лису гору. Quelle idee!

- А справді, зробім так! - сказала Настуся.

- Ти ще, серце, мене не знаєш гаразд. Я скажу таке слово, і всі квітки з Капленда й Трансвааля так і перелетять на днищі на Лису гору в одну мить! Я промовлю одне слово, і люде в місті вимруть в одну годину; скажу друге слово - і вони пооживають! В мені велика, навдивовижу велика ховається сила!

- Невже! А я цьому не була й досі відома, - сказала Настуся.

- Еге ж пак! Не була відома… Так знай же тепереньки. Схочу тільки і одразу стану Пероном, розмовлятиму з премудрим Соломоном, побачу Савську красуню-царицю, буду з нею кохаться, цілуватись, - от що!

- Цьому я йму віри, бо раз спірит у Марселі викликав тінь моєї мами.

- Одже ж рушаймо мерщій в дорогу, бо… бо… я вже знов почуваю, що більшаю, росту. Моя голова піднімається. Я вже от-от незабаром доторкнуся головою до стелі. Мої руки довшають, мої плечі ширшають. Я вже черкаюсь плечима об обидві супротилежні стіни. Я стаю, знов стаю допотопним іхтіозавром… Шия моя вже стала довга, неначе в зебри. А ти? - спитав Павлусь.

- І я неначе все більшаю та більшаю, - сказала Настуся.

- В мене знов неначе хтось барилами наливає кохання. Я почуваю вдруге вже велетенську любов іхтіозаврів. Моє серце стало таке завбільшки, як макітра пахучих вареників кохання, та ще й у сметані. А ти?

- І моє серце вже стало, як барильце, - сказала Настуся, - в мене ніби хтось наливає кохання відрами, черпаками, дійницями; наливає одеколону, духів, шампанського. Я сама стаю неначе здорове барило і от-от незабаром лусну од кохання: обручі на мені вже лущать.

- Моя Спіднице! мерщій тікаймо на Лису гору! Я вже знов став іхтіозавром. Шия моя розпирає стелю, плечі розпирають стіни. Я вже сповнив собою всю кімнату. Ой, незабаром розваляю собою увесь дім, бо не змішусь і