Читати книгу - "Причепа"

Ясь слухав і очей не зводив з лиця Хоцінського, неначе вперше на віку чув про такі дива. Не раз і не два Середичський марив про панську розкіш, про якесь краще життя. Не раз і не два Ясь до півночі не стуляв очей після розмови Хоцінського про те, що Ясь веде свій рід од панського польського коліна, що в йому плине кров шляхетська, польська, а не мужицька - українська, що його діди й прадіди були заможні, були панами й католиками, мали поля, села, людей. Звичайно, як поляк, Хоцінський любив дечого багато і прибільшити, прикинути зайве, маючи на думці піднести вгору, піддержати нижчу польську шляхту, що вже переходила на українську національність й віру.

Хоцінський, своїм підмальованим оповіданням про минувшість Ясевого роду, розбуркав у йому гордість своїм родом, пишання своїм панством, ту гордість, те пишання, що лежить в самому дні лядської шляхетської натури, плине в зливку з його кров'ю. Не бог зна яке минувше було у Серединського; одже, доволі було навіть одного слова «пан», щоб розбуркати й розворушити в його серці позичену польщизну, бо він був з українського роду.

Ганя сиділа, мов у чаду. Неначе які чари розливали вони вдвох коло неї. Слухала вона їх розмову і не йняла віри своєму негаданому щастю. Згадала вона, що колись ще маленькою їздила з батьком на ярмарок у Кам'яне. Згадала вона про те Кам'яне, як про чудовий сон, що снивсь та не зостався в пам'яті, і тільки якісь невиразні місця, якесь пишне забудування, якісь гарні, але неясні обличчя носяться перед очима, ніби виткані з тонкого туману. А як силкуєшся їх впіймати, на їх роздивитись, то вони ще далі одлітають, та все манять своїм гаразд не окраеним, не омежованим видом. Мріло Гані, як у тумані, якесь місто, якась висока гора чи скеля, вся в зеленому дереві, а на самому вершечку якесь забудування, не то церква, і не то хата, а більше якась чудова цяцька з золотими верхами. Коло того будинку знов пригадувала якісь стовпи, якісь стіни зубчасті, як оборка, а потім пригадались їй якісь садки розкішні, доріжки поміж деревом, ніби жовто помальовані, дерево, позчіплюване гіллям, мов стеля; скрізь під деревом білі люди неживі, скляний дім, а в йому знов дерево і квітки, як і надворі, цілі ніби стіни й купи чудових незвичайних квіток. Все те вставало перед її очима, як в тумані. Бачила вона потім золотоверхі собори в Києві, здорове міське забудування, а все-таки давня дитяча мрія не зникла з її пам'яті.

Довго розмовляли вони, поки не потомились. Далеко за поріг випровадили хазяїни Хоцінського, дякуючи йому, як рідному батькові.

- От і завоювали щастя, Ганю! - промовив Ясь, зачинивши двері за гостем.

- Не завоювали, а само воно прийшло до нашої хати. Щастя блукає сліпе по світу.

- Ні, це ти, моє золото, приманила долю до нашої хати! Поки я сам жив, поти бідував. Ти, моя хазяйко, мене обшила і обмила.

Ясь розгорнув лист князя до пана Хоцінського та ще раз голосно прочитав запрохання себе за управителя. Князь просив через Хоцінського, щоб Серединський прибув якнайшвидше, обіцяючи йому річно плату з скількох тисяч карбованців.

- Завтра ж поїду я передніше сам, а ти лагодься тимчасом у дорогу.

- Чимало підвід нам треба! Ми ж таки вже розжилися, маємо доволі добра, маємо птицю…

- Яку птицю думаєш ти оце брати?

- А індики та гуси… та…

- Ще вигадай що! - крикнув Ясь. - Та нас же люди обсміють, як ми притарабанимось з качками та з індиками!

- А посуду хіба мало? І на віз не заберемо…

- Чудна ти, Ганю, їй-богу! Який же посуд думаєш ти перти до Кам'яного?

- Як який же? Не кидати ж нам сипанок, солом'яників, діжок…

- Свят, свят, свят! Нас люди обсміють, назвуть нас харпаками, обідранцями. Під такі палати вона під'їхала б з діжками, рогачами! Може б, ти забрала горшки й миски?

- Горшків не варто брати, а макітри заберу. Макітри новісінькі, здорові, платила по злотому, - це ті, що я купувала в Будищах на ярмарку. Таких макітер не знайдеш швидко. Обмотаю соломою, повтикаю в кадівб та й довезу хоч і за сто верстов!

- Ха, ха, ха! - зареготався Ясь. - Управитель з макітрами! Ха, ха, ха! Ой, простото, простото! Ой, господине моя дорога!

- Чого це ти регочешся? Ніби управителям і макітер не треба.

- Ха, ха, ха! Ти наробиш сорому на ввесь світ. Твоя думка про макітри, а я думаю, чим я завтра поїду до князя.

- А візком?

- Де ж таки візком!

- Візок же новий, мальований!

- Але ж до князя, пам'ятай собі!

- Неначе він бачитиме, чим ти там приїхав.

- От що я зроблю! Заїду до Хоцінського, покину там свій візок, а в його попросю фаетона та пару коней.

- Як собі знаєш. А на мене, то я б поїхала і візком.

- А я не поїду. Скажуть, приїхав якийсь безштанько на драбинчастому возі.

- Станьмо ж, Ясю, передніше панами, а потім вже будемо паніти. Поперед неводу не ловім риби!

Довго не спали вони, роздратовані негаданим, несподіваним щастям. Тікає сон од очей безталанних, не приступає ж і до щасливих Ясь тішився панством. Гані з'являвся якийсь чудовий вигляд чарівничого місця, якась палата, якийсь садок, повний квіток, де поміж деревом гуляли мармуряні люди. А Ясь бачив себе великим бундючним паном в золотих палацах, де горіли тисячі свічок, де ворушились сотні великих панів.

Через тиждень шляхом до Кам'яного їхав фаетон Хоцінського, а в йому сидів Ясь із Ганею. Коло погонича сиділа наймичка. На руках у Гані спала мала дитина. Підвода з деякими хазяйськими причандалами їхала десь позаду. Ганя таки поставила на своєму: забрала кадовби, діжки, сипанки і деякий посуд. Одначе макітри з горшками мусили покинути матері. Підвода мала приїхати до Кам'яного вночі, щоб заховати од людських очей переднішу бідність управителя.

Коні витягли фаетон на гору. З-за гори разом устало все Кам'яне. Ганя, зачудована та замилована, аж крикнула од дивування! її давні дитячі мрії тепер стояли і справді перед очима. І як багато справдішні дива були кращі, пишніші од тих неясних, невиразних дитячих дум!

Високі золотоверхі палати, збудовані в чудовім готицькім стилі, стояли на високому скелистому шпилі, над самою