Читати книгу - "РАЙ.центр"

— Молодець! — кивнула мати.

Сердюк обвів сімейство важким гнітючим поглядом.

— Замовкніть, — сказав. — Йдіть звідси. Дайте подумати…

Пані Женя намірилася було прискорити мозкову діяльність чоловіка ультиматумом на кшталт: «Вово, якщо у Макса виникнуть проблеми, я тебе, падло, вигризу до нутрощів», — та глянула на чоловіка і передумала. В очах Сердюка без слів читалася відповідь: «У Макса ніколи не буде проблем. Ніколи».

Тук-тук! Рівно о дев'ятій ранку в розкішний люкс приватного готелю на Подолі ввічливо постукав портьє. Прислухався — тиша. Обережно прочинив двері. На обличчі обов'язкова усмішка — молодий Сердюк наказав розбудити гостя о дев'ятій і нагодувати чимось екзотичним. «Чаю» лишив сто баксів. Не фонтан, але й не дрібниця, щоби про усмішку забути.

— Доброго ранку… — і рота роззявив.

Іван Степанович при повному параді — навіть капелюх на лисині — обережно сидів на краєчку широкого м'якого ліжка, — так і не розстеленого, вкритого шовковим покривалом. Тримав біля грудей пластмасовий дипломат і ошелешено роздивлявся власні ноги у смугастих шкарпетках. Чорні черевики разом з вельветовою торбою ввічливо тулилися біля порога.

— Чого тобі, синку?

— Сподіваюся, ви добре відпочили у нашому готелі, — дотримав марку портьє.

— Яке там. Поки усі цяцянки роздивився — уже й півні заспівали.

Портьє здивувався, та знаку не подав. — Чого бажаєте на сніданок? — справу знав. — На жаль, зараз меню переглядається, щоби врахувати різноманітні смаки наших гостей, і ми не можемо запропонувати вам всього, на що здатний наш шеф-кухар, але свіжі млинці з чорною ікрою, сибас із устрицями й ікрою під соусом, ементаль, камамбер, королівський омлет з беконом і розплавленим сиром, посиланий кунжутом, мюслі з фруктами і без…

Дядькові в голові заплуталося. Руками замахав — досить, досить!

— Дякую, синку, — ввічливо. — Нічого не треба. Своє маю.

Озирнувся розгублено. Портьє до себе підманив.

— Чуєш? — йому у вухо. — Під дверима постоїш хвилин десять?

— Я тут для того, аби виконувати будь-яке бажання гостя, — із подивом.

До дверей… Озирається — Іван Степанович жваво підхопився з шовкового покривала, ухопився за вельветову торбину, потяг її до столу з карельської берези. Газетку розстелив. На неї — сальця, хлібини шмат, огірка солоного.

Портьє зітхнув, у коридор вийшов. Такого гостя у готелі ще не бачили. До іншого звичні. Онде з сусіднього номера п'яний депутат третю добу не вилазить, а варто лише постукати, як у прочинені двері просовується рука з м'ятою соткою баксів: «Не, ну шо незрозуміло?! Коньяку, сушей кіло і не здумай палички принести…»

Двері люксу штовхонули портьє у спину, думки розлетілися.

— Бери, синку… — з порога круглий, як гарбуз, дядько протягував портьє хліб із салом.

— Дякую, я вже снідав, — непробивний. — Якщо дозволите, піду…

— Бувай… — погодився Іван Степанович, раптом вхопив портьє за рукав. — Чуєш… А скільки коштує ніч у цьому номері?

— Півтори тисячі гривень.

— Скільки?! — аж присів.

— Вам погано? — портьє напружився. Не вистачало ще, щоб дивний гість дуба дав. — Не лякайтеся. У вартість входить сніданок.

Дядько якось дивно, не чіпаючи капелюха, почухав лисину, захитав головою, забідкався:

— А горілку… подаєте? На сніданок?

— Будь-яке бажання гостя для нас закон, — відповів портьє.

— Неси, — наказав приречено. — Однаково пропадати.

— Дівчина зникла чи тіло знайшли?

Питання, як сокира, повисло в окремому кабінеті дорогого київського ресторану. За столом четверо. Володимир Гнатович Сердюк похмуро розглядав інших. Ваня Баклан… Шишка ментівська, старий партнер, щоб не вживати фальшивого «друг», спокійно їв, наче для того і зібралися зранку. Помічниця Марта… Зиркає на Баклана й ледь зі стільця не падає від обурення, мовляв, у шефа біда, а Іван жере як підірваний. Сама-то нагодована… Нагодована, аж через вуха лізе. Не зрадить. Поки що. Рома Шиллєр… Іміджмейкер пришелепкуватий. І тридцяти нема, а брови з таким значенням супить, наче знає більше за Сердюка. Шиллєр — сука. Потрібна сука.

— Так тіло є? — Шиллєр.

— Нема! — Баклан проковтнув немалий шмат стейку, запив червоним вином. До Сердюка: — Володимире Гнатовичу… Що за паніка? Зробимо усе, що треба.

— I головне — зараз! Коли Володимира Гнатовича визнано персоною року! — замість Сердюка запанікувала Марта.

— Ви персона року? — здивувався Шиллєр. — Тоді тіло повинно з'явитися не раніше ніж за місяць.

— Зробимо. — Баклан кинув оком на годинник. На Сердюка:

— Щось іще, Володимире Гнатовичу?

— Здається… Є свідок, який бачив… Але це ще достеменно невідомо. Якесь провінційне бидло. Скоріш за все, припхалося в центр скаржитися і всю ніч куняло біля пішохідного мосту.

— Нейтралізуємо свідка, — кивнув Баклан.

— Скаржитися? — Шиллєр аж підскочив. — Не треба нікого нейтралізовувати! — почав малювати. — «Сірий кардинал»… Ніхто не бачить і не чує, як і коли він впливає на владу, підкорюючи її своїм думкам, ідеям і планам. Але всі знають про цей вплив. Просто про нього не пишуть у газетах і не кричать з екранів телевізорів. Володимир Сердюк — «сірий кардинал»? Можна і так сказати, бо Володимир Гнатович не афішує, заради яких цілей він може відчинити двері будь-якого владного кабінету цієї країни!

Замовк, на компанію зверхньо глянув — ну як? Оцінили чи не врубилися?

— Ромо, ти здурів! — перелякано закліпала оченятами Марта.

Шиллєр азартно розсміявся.

— … А Володимир Гнатович ладен вхопити за руку прем'єра, підстерегти в туалетній кімнаті президента або наполегливо запросити на чай спікера… — Сердюкові в очі: —…заради простої людини!…Де клієнт? Час спливає.

— Ви бачили президента в туалеті? — не повірив Баклан.

Сердюк насупив брови, задумався… Баклан знизав плечима.

— Так свідка нейтралізувати чи хай поживе?

— Ти про тіло подбай, — роздратовано буркнув Сердюк.

Уздовж Дніпра в бік Оболоні, там, де закінчується флотилія пароплавчиків, переобладнаних на ресторани, рибалки і закохані знають чимало усамітнених тихих місць. В одному з таких закутків, захищеному від галасу міста складськими будовами, на прохолодному камені сиділа Люба. Із подивом дивилася на вогку й досі білу спідницю. Мала б висохнути.

— Пішли… Сьогодні риби не буде, — метрах у п'яти від дівчини сивий рибалка скручував вудку, підганяв товариша — такого ж старого та давнього.

Люба зіщулилася, завмерла. Ні… Не сьогодні. Не чіпайте, добрі люди. Ідіть собі, ніби й нема тут нікого. Не заговоріть. Не привітайтеся. Не запитайте про погоду… Не сьогодні. Дніпро біля ніг. Ранкове сонце в очі. А в душі — темна каша. Не сьогодні…

Рибалки поскладали вудки й пішли від річки. Один перечепився, наступив на ще вологу Любину спідницю, залишив на ній брудний відбиток. Не знітився. Не вибачився. Ніби й нема тут нікого.

Люба опустила голову, підібрала під себе спідницю — е-е-е, старі люди…

— Як тепер жити? —