Читати книгу - "Голодна весна"

– Лізь, дірки тут недалечко, скраю.

І я поліз. Поліз боком, опираючись на лікоть правої руки, бо в лівій тримав мішок. Побачив неподалік у підлозі два дерев'яні чопки, котрими крадії зерна заткнули просвердлені дірки. Побачив і одразу зміркував: просвердлити їх можна було тільки лежачи на спині і зробити це міг тільки дорослий. Такому, як я, нізащо не справитись, бо дошки в закромах гамазею були дубові, товсті. Окрім того, я побачив, що на піску під тим місцем, Де свердлили, лежав не один чоловік, а Два, були відбитки двох спин і чотирьох ніг. Один із чоловіків узутий в чоботи, другий – у валянки з гумовими калошами. Хіба міліція цього не бачила? Адже хтось із них повинен би підлізти сюди?

А втім, яке моє діло до того: бачив чи не бачив. Я зробив усе так, як звелів мені начальник із міліції, і поповз назад, прямо на нього, адже він весь час, поки я лазив під гамазеєм, спостерігав за мною, сидячи навпочіпки і нагнувши голову майже до землі.

Тільки я виповз, звівся на ноги й став обтрушуватись, як із-за рогу гамазею вийшов наш учитель Павло Іванович і в одну мить опинився біля нашого гурту. В стареньких, виношених чоботях, благенькому пальті, з витертим коміром, у сірому картузі з великим козирком, насунутим на брови. Від швидкої ходи – часто дихав.

– Добрий день! – сказав усім і, не чекаючи відповіді, звернувся до рябого міліціонера, що стояв поруч мене та голови сільради: – Ви що тут робите? Хто вам дав право проводити такі експерименти з дітьми? Це порушення закону, антипедагогічно! Це приниження людської гідності! Зараз же відпустіть його! – кивнув на мене. І додав: – Його й матір!

– А ви… Ви хто такий будете? – закліпав рудими віями віспуватий, хоч, мабуть, уже догадався, хто перед ним.

– Це учитель нашої школи, – поспішив пояснити йому голова сільради і тут же перевів погляд на нас із матір'ю: – Ви справді йдіть додому. Уже все. І ви всі йдіть звідси! – повернувся до гурту дітлахів, що назбігалися звідусіль, немов їм хто загадав. – Ідіть! – ще й рукою махнув.

Я бачив, яке сердите було обличчя в Павла Івановича й отупіле в рябого міліціонера. Вони стояли один проти одного й, мабуть, чекали, поки ми підемо, щоб продовжити розмову. Мене цікавило, що мав сказати Павлові Івановичу рябий, але мати взяла за руку й потягнула від них.

Слідом за нами пішли Грицько, Галька, усі, хто прийшов чи прибіг до гамазею подивитись на «експеримент» міліції.

Я йшов і думав про Павла Івановича: хто ж це сповістив йому про нас з матір'ю? І якою буде його подальша розмова з тим рябим міліціонером та головою сільради? Чи не дістанеться йому від них за його заступництво?

Поки ми йшли додому, мати мовчала, міцно стиснувши губи. А як переступила поріг хати – розплакалась, заголосила.

– Та за що ж на нас напасть отака, гірка образа? Та де ж тая правдонька в світі, чому від нас одвернулася? Чим же ми завинили перед нею?

Мені стало сумно від її плачу, аж морозом поза шкірою сипнуло. Я взяв її за руку, став заспокоювати:

– Мамо, годі, не треба плакати.

– Як же його не плакати, синку, як воно само плачеться! – відказала мати, схлипуючи – Від образи гіркої…

Каганця того вечора ми не світили, так і спати полягали, в темряві. Та й навіщо було світити, все одно вечеряти нічого.

…Через багато-багато літ я випадково довідався, хто тоді так придумав украсти зерна ячменю в нашому гамазеї, із-за кого впала підозра на нас із матір'ю.

Вчинив ту крадіжку із сусідом дещо старший від мене мій односельчанин, який жив там же, поряд із гамазеєм.

– Голод примусив, – зізнався він мені. – У мене мати хвора і менші брат із сестрою, і в сусіда – четверо малих. А в хатах – ні зернини. От ми й наважились. Зарили потім той ячмінь уночі в чавунцях, щоб ніхто не бачив, і їли вночі. Знаю, злочин це – красти. Але і вмирати не хотілося. Після того я й трактористом став, щоб землю орати і хліб сіяти, щоб вистачало його всім людям, щоб ніколи не було більше голоду. Чесно трудився, від душі, спокутував свій гріх. Гадаю, що за сорок п'ять років роботи на тракторах люди уже простили мені.

Справді, всю свою силу і вміння, всього себе віддав мій односельчанин праці на землі, зорав її тисячі гектарів, зібрав з неї тисячі тонн зерна. Будучи не просто сумлінним трактористом, а й трактористом-інвалідом, у нього від народження деформована права нога. Отож він ще й мужня людина.

І я теж пробачив йому за ту образу, якої зазнав з матір'ю із-за нього. Він у цьому не винний. То був проклятий час!

Розділ сьомий. СУМНО

Сидимо з сусідкою Галькою в нашій хаті й сумуємо. Надворі весна в розпалі, тепло, сонячно, гарно, а нас не вабить на вулицю. Не хочеться не те, що побігати десь, з хати вийти немає бажання.

Я нещодавно прийшов від Грицька й розказав Гальці: погано йому, не легшає.

– Треба в лікарню б його, в Турівку, – гаряче говорить вона. – Чого мати не везе?

Пояснюю їй:

– Ходила до нашого бригадира, а той руками розвів: ви ж не колгоспники, не маю права підводи дати.

– Зараза він! – лається Галька. – Повбивати їх усіх! Не колгоспники-и… І чого Грицькова мати в колгосп не вступила? – зводить на мене очі. Я стенаю плечима:

– Не знаю…

Серед дівчат, своїх ровесниць, на нашому кутку Галька одна дружить з нами, хлопцями. Мабуть, тому, що сама більше схожа на хлопця, ніж на дівчину. Завжди стрижена, ходить широко, твердо ступаючи ногами по землі. Руки довгі, завжди стиснуті в кулаки. Обличчя теж хлоп'яче. Кругле, з кирпатим носом посередині, в ластовинні. Очі жваві, блискучі, з зеленим відтінком. А про голос і говорити нічого: грубий, ніби простуджений. Поміж нами, хлопцями, ми називаємо її – Галь.

Я не зовсім погоджуюсь з Галькою, що треба всіх начальників у колгоспі повбивати. Але що бригадира – згоден, він таки негідник, коли не дав підводи повезти нашого хворого товариша в лікарню.

Грицько захворів кілька днів тому. Лежить дома, навіть до школи не ходить. А захворів від млинців з гни лої