Читати книгу - "Три товариші"

— Гаразд, — погодився я, — та чи не дали б і ви мені свій номер телефону, щоб я міг вас повідомити, якщо машиною зацікавиться хтось інший?…

Блюменталь якось дивно глянув на мене.

— Зацікавитись-це ще не значить купити. Він вийняв портсигар і простягнув його мені. То, як виявляється, він-таки курить. Та ще й марку «Корона» — мабуть, у нього грошей — як сміття! Але мені це вже було байдуже. Я взяв сигару.

Він привітно подав мені руку й пішов. Я дивився йому вслід і вилаявся стиха, але міцно. І тоді пішов назад до майстерні.

— Ну, то як? — привітав мене джинджик Готфрід Ленц. — Здорово в мене вийшло, га? Побачив, що тобі вже терпець уривається, вирішив допомогти. Добре, що Отто якраз переодягнувся для фінансового управління та лишив тут свій хороший костюм! Я за нього та у вікно, та з подвір'я, а тоді назад чимчикую як солідний покупець! Здорово втнув? Скажеш, ні?!

— По-дурному втнув! — відповів я. — Цей тип хитріший за нас обох. Глянь-но на сигару! Півтори марки штука! Ти мені мільярдера сполохав!

Готфрід узяв мені з рук сигару, обнюхав її і запалив.

— Я сполохав тобі дурисвіта! Мільярдери таких сигар не палять. Хіба що по десять пфенігів за штуку…

— Дурниці, — відповів я. — Дурисвіт не назве себе — Блюменталь! Відрекомендується: граф Блюменау абощо…

— Та він ще прийде, — впевнено, як завжди, вимовив Ленц, пускаючи мені в обличчя дим моєї ж сигари.

— Ні, не прийде, — відказав я переконливо. — Але ж звідки в тебе цей бамбуковий дрючок і ці рукавички?

— Позичив. Он там у крамниці Бенна і К°. У мене там продавщиця знайома. Я, може, тростинку собі й залишу. Подобається вона мені. — Він самовдоволено покрутив товстою ломачкою у повітрі.

— Готфріде, — сказав я, — у тебе тут талант пропадає. Знаєш що? Іди до вар'єте. Там ти будеш на місці.

— Вам дзвонили, — сказала Фріда, косоока служниця пані Залевської, коли я опівдні забіг на хвилинку додому.

Я обернувся.

— Коли?

— З півгодини тому. Якась дама…

— Що ж вона сказала?

— Вона хотіла ще раз подзвонити увечері. Але я зараз же їй відказала, що це марна справа — вас-бо ввечері ніколи немає вдома…

Я витріщив на неї очі.

— Що? То ви так сказали?! Коли ж, до біса, вас хтось навчить нарешті розмовляти по телефону?

— Я вмію розмовляти по телефону! — чванькувато заявила Фріда. — Але ж вечорами вас майже ніколи не буває вдома.

— Це вас зовсім не обходить! — розлютився я. — Ви ще наступного разу розкажіть, чи в мене шкарпетки діряві, чи ні!

— Що ж, можу розказати, — дала вона відкоша, глянувши на мене в'їдливо своїми червонуватими, запаленими очима. Ми давно вже ворогували.

Мені дуже хотілося пхнути її в каструлю з супом, але я стримався — витяг з кишені марку, сунув їй в руку, і лагідно спитав:

— Назвала дама своє прізвище?

— Це-то ні…

— А який же в неї голос? Дещо глухуватнй і низький?

Такий, ніби вона трохи охрипла?

— Або я знаю… — флегматичне відповіла Фріда так, ніби я ніколи й не думав дати їй марку.

— Гарна обручка у вас на руці, справді чудова обручка, — сказав я. — Та ну-бо подумайте як слід, може ж якраз і пригадаєте…

— Ні, — відповіла Фріда, і злорадна посмішка так і сяяла на її обличчі.

— Ну то повісся, чортове помело! — гримнув я на неї та й пішов собі геть.

Рівно о шостій годині вечора я прийшов додому. Відчинивши двері, побачив досить незвичайну картину. Посеред коридора стояла пані Бендер — няня з притулку для немовлят; пансіонські дами щільно обступили її.

— А йдіть-но сюди! — гукнула пані Залевська. Зібралися вони всі, як виявилося, навколо причепуреного бантами немовлятки, якому було, може, з півроку. Пані Бендер привезла його у візочку з будинку, де служила. Було це звичайне собі дитинча, але дами скупчилися над ним і так несамовито виказували своє захоплення, ніби це було перше немовля, яке побачило світ. Вони цмокали над ним, ляскали пальцями перед очима бідолашного створіння, витягували до нього губи. Навіть Ерна Беніг у своєму драконовому кімоно брала участь у цій оргії платонічного материнства.

— Хіба ж це не чарівне створіння?, — запитувала пані Залевська, закочуючи очі.

— Це буде видно років через двадцять-тридцять, — відповів я, скоса поглядаючи на телефон. Хоч би не подзвонили саме тепер, коли тут оце збіговисько.

— Але ж подивіться на нього як слід, — закликала мене пані Гассе.

Я подивився. Немовля як немовля. Нічого особливого. Хіба що неймовірно маленькі рученята — дивно було подумати, що й сам колись був такий мацюпенький.

— Бідна крихітка, — сказав я, — він ще не має уяви. що тільки його чекає! Цікаво, під яку нову війну він саме виросте…

— Жорстока ви людина, — відрізала мені пані Залевська. — Серця у вас нема!

— Аж надто, — відповів я, — інакше б мені таке і на думку не спало.

Я повернувся та й пішов геть до своєї кімнати. Через хвилин десять задзвонив телефон. Почувши своє ім'я, я вийшов. Так я й знав — усе товариство було ще там. Вони не розійшлися й тоді, коли я, взявши трубку, почув голос Патріції Гольман, що дякувала за квіти. Немовля, що, очевидячки, було найрозумніше з них усіх, раптом, знудившися з їх вихилянь, заревло на всю силу.

— Пробачте, — сказав я у розпачі до телефонної трубки, — я нічого не чую, тут галасує немовля; тільки воно, звісно, не моє…

Дами засичали, як гадюче гніздо, щоб заспокоїти крикуна, але добилися тільки того, що він ще більше роз-приндився. Тільки тепер я помітив, що це й справді було особливе немовля — легені були в нього, мабуть, чи не до колін, інакше не можна було зрозуміти, звідки брався цей трубний голос. Становище моє було досить складне: очима я кидав злісні погляди на цю материнську комедію, що розігрувалася передо мною, а устами намагався говорити в трубку привітні слова, — отже, від маківки до носа я був, як гроза, а від носа до підборіддя — як весняний краєвид, залитий сонцем… Не можу і збагнути, як я попри все це зумів умовитися з дівчиною на наступний вечір.

— Вам треба завести собі звуконепроникливу телефонну