read-books.club » Дитячі книги » Таємниця Зоряної кімнати 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємниця Зоряної кімнати"

182
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Таємниця Зоряної кімнати" автора Василь Олександрович Лисенко. Жанр книги: Дитячі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 16 17 18 ... 96
Перейти на сторінку:
облаві?

— Авжеж був. Тільки командир наказав мені лишатися в штабі, на господарстві. А я не послухався і побіг за яструбками. Під Льольчиним озером оточили наші диверсантів. Ті довго відстрілювалися, бо в них автомати і гранат десятків три лишилося. Як пошпурить фашист гранату — земля стає дибки, осколки так і хурчать над головою.

— Ну і що, захопили диверсантів?

— Ні, спершу оточили, — Вовка окреслив перед собою коло, — а потім перестріляли. Правда, чотирьох убили, а п'ятий втонув у Льольчиному озері. Пірнув і не виплив. І той п'ятий був пан Хоткевич. Я сам бачив, як він з обриву плюхнувся в озеро і каменем пішов на дно.

— Треба було гранату кинути на те місце.

— Кидали, — махнув рукою Вовка, — і не одну. Пропав пан Хоткевич, і собака не гавкнула. Так про нього дядько Денис сказав.

— А як врятувався?

— Ні,— впевнено відказав Вовка, — ніяк не міг він урятуватися. Там глибоко і ніде поблизу нема ні очеретів, ні верболозу. А гранати все дно збурили. Не виплив диверсант, мабуть, його трясовина засмоктала.

— А ти зблизька диверсантів бачив?

— Бачив. Аж коли почалася перестрілка, Микола Павлович помітив мене, вилаяв, схопив за комір, відтяг за стовбур дуба і наказав лежати й голови не підводити. Пообіцяв за самоуправство вигнати з батальйону. Наші забрали зброю, захопили рацію, що нею фашисти зі своїм штабом перемовлялися.

— Так ти й лежав під дубом?

— Авжеж, лежав, — Вовка довірливо зиркнув на товариша. — Ти думаєш так просто в бою? Як почалася стрілянина, а особливо, як неподалік граната вибухнула, я геть перелякався. Всередині все так і похололо. Ну, думаю, кінець! Двох червоноармійців убило, а трьох поранило. Хоробро червоноармійці билися з фашистами, а я — злякався. Після бою дядько Денис сказав мені: «Попервах завжди буває страшно, а потім — звикаєш. І вже не так лякаєшся».

Юрко захоплено поглядав на товариша — Вовка, хоча й лежав під дубом і тремтів з переляку, вже бував у справжньому бою.

Володя застебнув піджак, нагадав Юркові:

— Ти ж гляди, нікому нічого не розповідай, бо буде мені від командира на горіхи за розголошення військової таємниці, зразу відчислять з батальйону. А як я міг тобі про все не розповісти, коли ти мій друг і хворий? Якби ти не застудився, то ми разом були б з тобою в нашому батальйоні.

— А хто ще в яструбках? — запитав Юрко.

— З малолітніх я один. А хлопці на переправі. Там роботи всім вистачає. Іван Гончар зараз у лікарні, хворіє запалення легенів. Він дістав з дна затоплених льохів кулемет і гвинтівки, привіз ту зброю в штаб — і захворів. Дуже холодна вода в тих льохах. Джерельна.

— Кулемет стріляє?

— Дядько Денис почистив його, і зараз кулемет діє. Учора вперше стріляли з нього, дали чергу по мішені. Так з неї одні клапті лишилися. Кулемет — це не жарти! За хвилину — п'ятсот пострілів.

Не кажучи більше ні слова, Володя несподівано перестрибнув через паркан і зник серед зелених верб, які росли вздовж вулиці.

Юрко довго сидів на ґанку, грівся на сонці, обмірковуючи почуті новини. Війна наближається до села. Навіть в Стрілецький ліс, на береги Льольчиного озера проникли ворожі диверсанти. І пан Хоткевич з'явився в селі, приповз, як та змія, до свого гніздовища. Мабуть, думав пан Хоткевич потрапити в своє підземелля, та потонув у Льольчиному озері. Туди йому й дорога! Цікаво, чому фашисти скинули десант неподалік їхнього села. Нема тут ні залізниці, ні складів, ні якихось важливих військових об'єктів. Чи, може, диверсанти задумали знищити переправу? Але що вони можуть вдіяти, коли вона так надійно охороняється! А Володя виявився хоробрим хлопцем і справжнім другом.

Юрко заходився включати і виключати ліхтарик, запалював то червоне, то синє, то зелене світло. Таким ліхтариком легко подавати будь-які сигнали. А Вовка нічого не приховав від Юрка, навіть довірив військову таємницю, бо вважає його вірним і надійним товаришем. А він, Юрко, промовчав, нічого не розповів про підземелля. Сам випитав, вислухав, а другові жодним словом не прохопився про свою таємницю. Треба, мабуть, було б і Вовці все розказати. Але ж татів наказ… Тільки ж як добратись до лейтенанта Вершини? До району п'ятнадцять кілометрів, чи здатний він після хвороби на таку мандрівку? І хтозна, чи лейтенант буде на місці. Може, піти в сільраду, подзвонити в міліцію і викликати Вершину. Тільки й це не дуже годиться. Почне Юрко дзвонити в міліцію, і зразу по селу піде: «Береговий щось знає, він викликає Вершину…» Краще ще трохи зачекати, очуняє за днів три — і в район.

Минуло ще два дні. Юрко зовсім одужав і зібрався зранку йти в район. Якщо не застане Вершину, то попросить Віру Миронівну переказати, щоб, не гаючи жодної години, приїхав у Жовтневе, бо є надзвичайно важливе діло. Все це буде завтра. А зараз уже можна піти на пристань і подивитися на той понтонний міст, про який так захоплено розповідав йому Володя.

Розділ п'ятий

ЗУСТРІЧ У ПІДЗЕМЕЛЛІ

На березі Прип'яті творилося щось неймовірне. І справді, ні в якому кіно Юрко не бачив стільки автомашин, гармат, танків. Справжні танки стояли під розлогими вербами, а біля них метушилися молоді, засмаглі танкісти. Один з них старанно виводив на башті напис білою фарбою «За Батьківщину!». Юрко як зачарований дивився на могутні сталеві машини. Це були знамениті Т-34. Про них розповідав у школі Іван Соломаха, показував знімки.

А через Прип'ять перекинувся широкий міст, і по ньому нескінченним потоком рухалися техніка, колонами піхота.

Біля переправи на узвишші стояв командир, стрункий, широкоплечий, з відкритим і водночас суворим обличчям. На правій щоці темніла невелика чорна родимка. Засмаглу, міцну шию облягав підшитий білий комірець зеленої гімнастерки. На петлицях у командира три шпали. Підполковник. Командира з таким високим званням Юркові ще ніколи не доводилося бачити. До нього часто підходили військові, віддавали честь, щось доповідали і тут же поверталися до своїх справ. На широких грудях у командира орден Червоного Прапора.

Та ось підполковник помітив Юрка і, простягнувши йому флягу, попросив:

— Хлопче, принеси води напитися.

Юрко метнувся до криниці, налив у флягу берестяним кухлем джерельної води, приніс підполковнику. Той напився, подякував і тут же забув про хлопця.

На переправі Юрко зустрівся зі своїми товаришами — Вадимом Грищенком, Сергієм Бондаренком, Славком Олефіренком, Степаном Грицаєм, Валерієм Зазірним. Хлопці допомагали червоноармійцям, підносили воду до кухонь, чистили картоплю, рубали дрова. А попід вербами справжній тобі базар: польові кухні, підводи, машини, біженці. І

1 ... 16 17 18 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця Зоряної кімнати», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниця Зоряної кімнати"