Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

— Яким чином? — зацікавився Муріло.

— Я взявся допомогти вам звідси вибратись, — відповів жрець, — але не пам’ятаю, щоб обіцяв виказати всі свої секрети.

Муріло хотів ще щось сказати, але застиг із роззявленим ротом і здивованим поглядом, прикутим до дзеркала. Конан і Набонідус теж припали до його гладіні.

Портьєра, що висіла над одними з дверей, ворухнулась, і з-за неї обережно визирнуло чиєсь смагляве обличчя з гарячково виблискуючими очима. Їхній сповнений ненависті погляд уперся в спину постаті в червоному, що сиділа у кріслі.

— Петреус! — прошепотів жрець. — О Мітро, які ще стерв’ятники злетілися нинішньої ночі до моєї домівки!

За смаглявим обличчям показалися інші — похмурі, бліді обличчя людей, що зважилися на щось страшне.

— Що вони тут роблять? — Муріло мимоволі притишив голос, хоча непрохані гості ніяк не могли його почути.

— А що, по-твоєму, може робити в домі Червоного Жерця Петреус із цілою зграєю запеклих сепаратистів28? — сміючись, відповів запитанням на запитання жрець. — Ти тільки подивись, якими поглядами свердлять вони того, кого приймають за свого найлютішого ворога, припускаючись тієї ж самої, що й ти, помилки.

Муріло мовчав. Ситуація почала видаватися йому зовсім нереальною, йому здалося раптом, що він підноситься безтілесним духом над головами людей, які навіть не підозрювали, що за ними хтось спостерігає. Було незрозуміло — чи знає Так про появу в будинку чужинців, не тих, кого він чекав, — в усякому разі, на його поведінці це ніяк не позначалося: він так само нерухомо сидів спиною до дверей, із яких виглядали змовники.

— Вони прийшли з тією ж метою, що й ти, — шепнув Набонідус на вухо Муріло, — тільки причини замаху інші. Тепер, коли собаки немає, до будинку легко потрапити. Ах, яка слушна нагода позбутися їх раз і назавжди! О, якби я сидів на місці Така… стрибок до стіни… шнурок…

Петреус обережно заніс ногу над порогом, решта змовників скупчилася за його спиною, їхні видобуті з піхов кинджали грізно виблискували в напівтемряві коридору.

Несподівано Так схопився з крісла і кинувся до сепаратистів. Ті, побачивши замість ненависної, але добре знаної пики Червоного Жерця кудлату морду мавполюдини, були зовсім приголомшені. Петреус скрикнув і відсахнувся назад, збиваючи з ніг товаришів. Тієї ж миті Так одним стрибком підскочив до стіни і смикнув за довгий шовковий шнурок. Портьєри, що прикривали двері, розійшлися в різні боки, а зверху щось упало, сяйнувши, наче блискавиця.

— Він пам’ятає! — Набонідус ледве не стрибав із радощів. — Ця бестія — людина. Він бачив, як я робив це одного разу, і все запам’ятав! А тепер дивіться!

Муріло вже зрозумів, що вхід до зали виявився перекритим величезною скляною плитою. Він спостерігав за змовниками — Петреус, захищаючись від можливого нападу, викинув руки вперед і натикнувся на прозору перепону.

Тепер, коли портьєри були розсунуті, троє чоловіків у підвалі бачили все, що відбувалося в коридорі, до найдрібніших подробиць.

Охоплені панікою сепаратисти кинулися назад — туди, звідки прийшли, але знову налетіли на невидиму стіну.

— Коридор перекрито! — сміявся Набонідус. — Усе досить просто: смикнеш за мотузку — звільняється пружина, що утримує скляні перегородки, вони з’їжджають по спеціальних жолобках і защипуються у гніздах. Підняти їх знову можна тільки ззовні. Скло міцне, його навіть ковальським молотом не розіб’єш.

Люди, що потрапили в пастку, колотилися в нестямі, бігали між перегородками, били по склу кулаками, щось кричали — а за всім цим спокійно спостерігало чорне чудовисько, яке присіло ззовні навпочіпки.

Один із сепаратистів випадково подивився вгору й, судячи з руху його губ, вигукнув щось, показуючи пальцем на стелю.

— Після того як упали скляні плити, нагнітається Туман Смерті, — послужливо пояснив Червоний Жрець, лиховісно хихикаючи. — Це пилок сірого лотоса, того, що росте в непролазних болотах кхитайського прикордоння.

Зі стелі поволі спускалося в коридор гроно золотих бутонів. Квіти велично розкривалися, немов величезні перезрілі троянди, і з їхніх пелюсток хвилями струмився сіруватий серпанок, поступово заповнюючи простір між скляними перегородками. Люди в коридорі хиталися, немов п’яні, на їхніх губах, спотворених нестримним істеричним сміхом, виступила піна. Вони шалено накинулися один на одного, люто шматуючи кинджалами, зубами, нігтями.

Мурілові нудота підкотила до горла, він дякував богам за те, що не чує криків і стогонів, від яких, мабуть, трусилися стіни жахливого коридору.

Так, що невідривно спостерігав за стратою, танцював із радощів, високо підкидаючи вгору волохаті лапи. За спиною Муріла Набонідус реготався й ухав, немов упир, що впився кров’ю.

— Оце так удар, Петреусе! Чудово, випусти йому кишки! А зараз сам отримай!

Муріла проймала дрож, Конан, що стояв за його спиною, хрипко лаявся своєю варварською мовою. У коридорі, затягнутому сірим туманом, усе вже було закінчено. Тіла змовників, розтерзані й скривавлені, валялися купою. Зі спотворених передсмертною мукою облич дивились у стелю очі, що нічого не бачили, усюди тихо клубочіли хмарки сірого пилу.

Так, згорбившись, наче величезний гном, пошкутильгав до стіни і смикнув за шнурок.

— Піднімає дальню перегородку, — сказав Набонідус. — Присягаюся Мітрою, у ньому ще більше від людини, ніж я гадав. Дивіться: туман розвіявся, а він чекає. І лише після цього піднімає другу перегородку, досить обережно — знає вбивчу силу сірого лотоса. О Мітро!

Муріло підскочив, стільки хвилювання було в останніх словах жерця.

— Це наш єдиний шанс, — поспішно сказав Набонідус. — Якщо Так піде із зали хоча б на кілька хвилин, ми можемо спробувати вислизнути.

Вони напружено дивились услід монстру, що неквапом попрямував до коридору. Коли скляні плити піднялись, портьєри запнулися, прикриваючи вхід.

Жрець перервав мовчання:

— Доведеться ризикнути! — Муріло не зводив очей з усіяного краплями поту обличчя Набонідуса. — Так бачив, як я позбавлявся трупів, і тепер, мабуть, займається тим самим. Мерщій нагору!

Жрець кинувся до сходів зі спритністю, якої важко було чекати від такого немічного старого. Юний аристократ і кімерієць ішли за ним назирці. Коли вони проскочили у двері зали, Набонідус полегшено зітхнув: Така в залі не було.

— Він порається в коридорі коло трупів, — сказав Муріло. — Тож чом би нам не зловити його в ту саму пастку, що зачинила Петреуса та його людей?

— Ні, ні… — Набонідус важко дихав, відсапуючись після бігу, його обличчя було блідим. — Я не впевнений у тому, що він зараз у коридорі. Ідіть за мною — треба проскочити в мою спальню, там знайдеться зброя, здатна знищити Така. Цей коридор — єдиний, де немає пасток.

Жрець відсмикнув портьєру й вискочив у двері, протилежні входу в коридор смерті, юнак