Читати книгу - "Вечірні розмови на острові"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— І ти хочеш мені сказати, що можеш повірити в такі байки? — спитав я.
Вона відказала, що про цю пригоду знають усі, а з вродливими юнаками таке трапляється навіть часто, але щоб аж п'ятеро були вбиті в гурті й у той самий день коханням жінок-чортиць, такого більш не бувало, й це зчинило великий переполох на острові, а вона була б божевільна, якби не вірила.
— Ну, хай там як, а за мене можеш не боятися, — сказав я. — Навіщо мені здалися ті чортиці. Мені потрібна тільки одна жінка — ти. І тільки одна чортиця, жінусю.
На це вона відповіла, що є й інакші чортяки, і вона бачила їх на власні очі. Якось вона пішла сама до другої затоки і, можливо, підійшла надто близько до меж заклятого місця. Високі кущі прикривали її від узгір'я, але сама вона йшла по пласкій місцині, дуже кам'янистій і поспіль порослій молодими кисличками футів чотири-п'ять заввишки. Був похмурий день дощової пори, час від часу налітав шквал, що зривав і ніс геть листя з кущів, тоді знов ставало тихо, як у хатині. І ось саме під час одного такого затишшя з хащ сипонули птахи та кажани, ніби чимось налякані. А за хвильку вона почула, як зовсім близько щось шарудить кущами, й побачила, що з-між дерев вийшов старий, худий вепр. Він ішов якось замислено, наче по-людському, і раптом вона, дивлячись, як він наближається, збагнула, що це не вепр, а якась істота з людськими думками, зовсім ніби людина. Вона кинулась навтіки, а вепр за нею, і, біжучи, він верещав так, що аж лящало кругом.
— От якби я був там із рушницею, — сказав я. — Мабуть, той вепр заверещав би так, що й сам би себе перелякав.
Та вона відповіла, що рушниця проти таких страхіть не поможе, бо то духи померлих.
Одне слово, пробалакали ми про такі речі цілий вечір, і то була непогана розвага, але я, звичайно, своєї думки не змінив, а другого дня, взявши рушницю та доброго ножа, вирушив на розвідини. Я попростував до того місця, де, як я бачив, вийшов із джунглів Кейс, бо коли правда, що в нього там щось наворожено, то там десь мала бути стежка. Межа пустельних місць була позначена муром, якщо можна так його назвати: власне, то був довгий насип із каміння. Тубільці кажуть, ніби той насип тягнеться через увесь острів, але мені незрозуміле, звідки вони можуть це знати: адже навряд чи хто з них за останню сотню років побував там. Тубільці здебільша держаться моря та своїх невеличких поселень на узбережжі, а та частина острова страх висока, крута й скеляста. На захід від валу земля розчищена, ростуть кокосові пальми, та кислички, та гуави, та цілі хащі мімози. А зразу за валом починається ліс, до того ж високий: дерева підносяться вгору, наче щогли, а ліани звисають із них, наче корабельний такелаж, а в розсохах гілок ростуть бридкі орхідеї, немов гриби. Там, де не було підліску, ґрунт був кам'янистий, мовби завалений великими каменюками. Літало багато зелених голубів, і я міг би настріляти їх досхочу, якби не мав на думці чогось зовсім іншого. На землі, мов сухе листя, лопотіло під вітром безліч метеликів, а чув я то пташині голоси, то шум вітру над головою, та ще весь час шумів прибій на березі.
Але хто не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вечірні розмови на острові», після закриття браузера.