Читати книгу - "Подорож Досвітнього мандрівника"

Люсі намагалася його втішили, як тільки могла, і навіть зібрала в кулак усю свою сміливість, щоби поцілувати його у вкритий лускою писок, інші заходилися повторювати: «Оце невдаха!». Але більшість із присутніх запевняли Юстаса, що ніколи його не покинуть і що безперечно знайдеться якийсь спосіб його розчаклувати — не пройде й дня, ну, може, двох, і вони, певна річ, розкриють цю таємницю. І всім кортіло довідатися про подробиці цієї жахливої історії, але, звісно, Юстас не міг їм про це розповісти. Багато разів упродовж наступних днів він намагався їм написати про це на піску, але йому жодного разу це не вдалось. По-перше, Юстас (котрий ніколи не прочитав жодної з книжок, які мусив прочитати) і гадки не мав, як розповісти всю історію водночас і зрозуміло, і коротко. По-друге, м’язи і нервові закінчення драконячих пазурів взагалі не були пристосовані до писання. Тому він не міг закінчити свою справу до приходу припливу, який нищив усе, що він встигав написати, не враховуючи того, що вже сам знічев’я стирав хвостом чи лапами. Все, що вдалося якимось чином прочитати, виглядало приблизно так:

ПІЖОВ ПОСПАТ… ИИ… НОК КОНДРА ТОБТО ДРАНКОН ЗПЕЧЕРИ АЛЕБУВ МЕРТВИЙ І ДУЖЕ СТРАЖД… ПРОКИНУВСЯ І НЕ МІГ… ЗАБРАТИ МИ РУКУ ОХ БІДА…

Проте всі помітили, що Юстас сильно змінився, відколи став драконом. Тепер він сам кидався на допомогу. Він ширяв над поверхнею острова, з’ясував, що той вкритий горами і що ніхто, крім гірських кіз і великих стад диких свиней, тут не живе. Він приніс у табір кільканадцятеро з них, щоб поповнити запаси провіанту. На полюванні він виявляв максимальну гуманність, збиваючи тварину одним ударом хвоста настільки філігранно, що воно навіть не здогадувалось (і, мабуть, досі не здогадується), що було вбите. Кількох свиней він з’їв сам, але завжди наодинці, бо тепер, будучи драконом, любив тільки свіже м’ясо і не міг дозволити, щоб його побачили під час такої не надто вишуканої трапези. А одного дня, летячи важко та повагом (але й не без гордості), він приніс у табір величезну струнку сосну, видерту з корінням у якійсь віддаленій долині. Це був незамінний матеріал для нової головної щогли. Вечорами, коли робилося прохолодно (як траплялося часом після сильних злив), він для всіх ставав живою зручністю, тому що можна було спертися спиною на його гарячі боки та чудово загрітися й висушитись. Вистачало одного його подиху, щоб запалити найнепіддатливіше вогнище. Час від часу він брав певну групу осіб на повітряну прогулянку на своєму хребті, і вони могли згори оглянути зелені схили, гірські вершини, стрімкі ущелини, а далеко-далеко на морі (дивлячись на схід) — плямку, дещо темнішу за лінію горизонту, яка могла бути суходолом.

Від глибокої печалі Юстаса рятувала зовсім нова для нього приємність, яку він знаходив у тому, що тепер усі його любили, а ще більше в тому, що він і сам полюбив інших. Зрештою, його перетворення на дракона було справою вельми гнітючою. Він з огидою здригався, коли бачив своє відображення, пролітаючи над якимсь гірським озерцем. Він ненавидів свої кажанячі крила, ненавидів подібний до пилки плавник на хребті та грізні, скривлені пазурі. Він мало не боявся самого себе — особливо насамоті — і водночас соромився перебувати разом з іншими. Вечорами, якщо не виконував для своїх друзів роль грілки, він покидав табір і лежав, немов змія, згорнувшись клубком, між лісом і затокою. На свій великий подив він визнав, що саме Рипічип був тією особою, яка невтомно намагалася полегшити його долю. Шляхетна миша вислизала з кола веселого товариства, що гомоніло біля вогнища, і вмощувалась біля драконячої голови, намагаючись вибрати таке місце, щоб вітер не дмив у її бік димним подихом.

Сидячи таким чином, Рипічип детально пояснював Юстасові, що те, що з ним відбулося, було всього лише приголомшливим прикладом повороту Колеса Фортуни, а також якби Юстас оселився з ним у його нарнійському домі (в реальності це була нора, в якій навіть не помістилась би голова дракона, вже не кажучи про решту), то він міг би розповісти йому про сотні імператорів, королів, принців, рицарів, поетів, коханців, астрономів і чарівників, од яких щастя раптово відвернулось у найчорніший спосіб, але згодом багато їх, урешті-решт, долали біди та жили довго й щасливо. Мабуть, це було не надто втішливим, але наміри він мав шляхетні, і Юстас ніколи цього не забув.

Але, ясна річ, над усіма, неначе чорна хмара, висіла проблема: що робити з драконом, коли вони вже будуть готові до продовження подорожі. Вони старались не говорити про це в його присутності, але траплялося, долітали до його вух фрази: «А може, він би якось помістився на облавку?», «Нам слід усі запаси сховати з протилежного боку облавка, щоб урівноважити його вагу» або «А може, краще, що б він над нами летів?» і (найчастіше): «Але як ми його прогодуємо?». І бідолашний Юстас щоразу краще усвідомлював, що з першого ж дня свого перебування на кораблі він був такою собі невиправною незручністю, а тепер став ще більшим тягарем для всіх. Усвідомлення цього вростало в його мозок, немовби браслет, що приріс до передньої лапи. Він уже знав, що шарпати її своїми великими іклами — лише посилювати біль, але не міг стриматися, щоби раз-по-раз цього не робити, особливо задушливими ночами.

Минув уже майже тиждень після їхньої висадки на Острові Дракона, коли одного разу Едмунд прокинувся рано-вранці. Щойно почало сіріти, й він бачив стовбури дерев лише там, де за ними ясніла затока. Він почув якийсь шурхіт між деревами, немовби там щось рухалося, тому сперся на лікті й роззирнувся довкола. Він побачив темну фігуру, що рухалася за деревами з боку моря. В його голові одразу ж народилась думка: «Чи насправді на цьому острові немає жодних мешканців?» Потім подумав, що це Каспіян — фігура була більш-менш його зросту, — але він згадав, що Каспіян влігся біля нього. Тож він поглянув у той бік і пересвідчився, що Каспіян і далі собі спить. Він перевірив, що має при собі меча, і підвівся, аби перевірити ситуацію.

Крадучись, він дійшов аж до краю лісу. Темна фігура все ще була там. Тепер він уже бачив, що як для Каспіяна вона була замалою і завеликою як для Люсі. І навіть не збиралась утікати. Едмунд видобув меча і вже був готовий зійтися