Читати книгу - "Шовковий шнурок"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Отже, до Львова? — спитав Палій, повертаючи поза церквою на захід.
— Так, до Львова… Спочатку розшукаю пана Мартина і з ним поїду до короля. Спихальський знає Варшаву, а також знайомий з багатьма шляхтичами, — тож допоможе мені…
— Було б непогано, коли б ти видав себе теж за якогось шляхтича, — сказав Палій. — Чи польського, чи українського, але шляхтича. Тоді мав би вільніший доступ до панів-можновладців. Бо сам знаєш, яким чортом дивляться вони на козака.
Арсен засміявся.
— Ну, за цим діло не стане. Назвуся, приміром, Анджеєм Комарницьким… Чим не по-шляхетному звучить? Я єстем пан Анджей Комарницький. Непогано придумано?
— Зовсім непогано. — Палій засміявся теж і, подлубавшись у кишені, дістав невеликий гаманець. — А якщо до цього імені додаси ще й капшук зі злотими, тоді можеш бути впевнений, що перед тобою відчиняться не тільки двері шинків і палаців, а й відкриються серця їхніх господарів…
— Що ви, батьку! — вигукнув Арсен. — Ви тут, у Фастові, самі живете надголодь. Краще купіть на «ці гроші зерна для посіву або кілька добрих корів для розплоду, бо материна теличка не скоро стане тільною коровою…
— За нас не турбуйся! Ми тут гуртом проживемо якось. А в тебе — далека дорога: гроші знадобляться. Та й не мої вони, а казенні. З нашої полкової каси. Бери — і не переч!
— Дякую, батьку. — Арсен заховав гаманець до кишені. — В дорозі справді знадобляться…
— Ну, а тепер прощайї І хай не спіткнеться твій кінь на далекій нелегкій дорозі! — Полковник обняв козака, поцілував у щоку, потім рвучко відштовхнув од себе, ніби відірвав від серця, і суворо, мабуть, щоб приховати смуток, сказав: — Сідай — і гайда! В путь!
4
Розшукати у Львові Спихальського виявилося зовсім неважко. Оскільки Арсен прибув до палацу Яблоновського ввечері і на подвір'ї, крім вартових, уже не було нікого, він звернувся з розпитуванням до підстаркуватого жовніра, що з напарником стояв на чатах біля воріт.
— Пана Мартина Спихальського? — перепитав жовнір. — Аякже, знаю!
— Де його знайти?
— То хай пан приходить сюди завтра вранці…
— Сьогодні потрібно.
— Ну, якщо пан має в кишені зайвий злотий…
— Маю.
— О, тоді, мосьпане, інша річ! — зрадів жовнір і підморгнув своєму напарникові, що стояв під ліхтарем. — Чуєш, Яцеку, ти побудь якийсь час сам, а я проведу пана. Тутай недалеко… Ходімте, пане!
Вони завернули за ріг і пірнули в густу темряву. Йшли недовго.
— Тутай! — оповістив жовнір, показуючи на похмурий будиночок, що причаївся, мов гриб, під високими безлистими деревами. — Я зараз погукаю…
— Ні, не треба, — спинив його Арсен, даючи монету. — Дякую. Я сам.
Жовнір підніс монету до очей, повертів між пальцями, навіть для чогось понюхав і, переконавшись, що то спражній злотий, швидко подався геть.
Арсен підійшов до освітленого вікна, трохи постояв, щоб перебороти мимовільне хвилювання, що враз охопило його, а потім тихенько постукав у шибку. Просто не вірилося, що зараз відчиняться двері — і він почує голос пана Мартина.
Двері не відчинилися. Зате важка чоловіча рука відсунула занавіску, і до шибки припало вусате обличчя з булькатими очима. То був Спихальський.
— Хто там? — почувся його гучний голос.
— Пан Анджей Комарницький.
— Хто?.. Що за дурні жарти, пане! — Спихальський вирячився ще більше, намагаючись розпізнати незнайомця. На його обличчі заліг вираз розгубленості. — Єще раз питам — хто тутай?
Арсен засміявся. Він не хотів називати голосно своє справжнє ім'я.
— Невже не впізнаєш, пане Мартине? Оце такі А ще зовсім недавно клявся, що довіку не забудеш друга!
Спихальський тихо охнув. Занавіска опустилася. Через якусь мить грюкнули двері — і він як вихор вилетів надвір.
— Холера ясна! Голубе мійі Невже це ти, Арсене!
— Т-с-с-с! — Арсен затиснув йому рота. — Я ж кажу — пан Анджей Комарницький. Невже не впізнав?
Спихальський пирхнув, мов кіт, і, зареготавши, згріб Арсена в обійми.
— Впізнав! Одразу впізнав! Їй-богу! Тільки сам собі не повірив — звідки? Яким вітром? Заходь…
Вони зайшли в чималу незатишну кімнату. Одного погляду Арсенові було досить, щоб зрозуміти, що пан Мартин веде парубоцьке життя. В кімнаті неймовірний розгардіяш. Одяг висить на гвіздках, лежить, розкиданий, на стільцях, на підлозі. Ліжко не застилалося, мабуть, тижнів два. На столі — брудна тарілка з курячими кістками, окраєць черствого хліба, надгризена цибулина…
Невелика лойова свічка давала мало світла, зате вгору здіймалося чимало кіптяви.
Спихальський прийняв тарілку, рукавом змахнув зі столу крихти, швиргонув на ліжко якесь лахміття, підсунув ногою стілець гостеві.
— Сідай! — А сам примостився навпроти, пильно розглядаючи товариша. — Розповідайї Бо у мене зовсім мало часу.
— Ти поспішаєш?
— З третіми півнями маю вирушати до Варшави.
— Так це ж чудової Я простую до Варшави теж… Отже, в нас буде час поговорити.
— Справді чудово! — зрадів Спихальський, але зразу ж посерйознішав. — Арсене, а чого ти туди їдеш?
— Через стіну не чути? — повів очима Арсен. — Чи сусідів у тебе немає?
— Колись один був, та загув… Наш спільний знайомий — полковник Яненченко.
— Де ж він?
— Тоді ще… — Спихальський зробив багатозначну паузу. — Розстріляли… За вироком військового суду…
Арсен помовчав, бо згадка про Яненченка враз нагадала йому Дубову Балку, пожарище, викрадення Златки і Стехи… А потім, зітхнувши, розповів Спихальському про свої пригоди й поневіряння.
— Однак ти так і не сказав, яка біда жене тебе до Варшави. Чи, може, таємниця? — спитав поляк. — Якщо так, то можеш не казати…
— Не ображайся, пане Мартине. У мене від тебе таємниць немає і не може бути, бо з'їли ми з тобою не один пуд солі, друже… А їду я до самого короля, щоб ти знав. — І Арсен розповів про причину своїх мандрів. — Ось чому не хочу, щоб тут знали моє справжнє ім'я. І то не тільки тому, що дехто з шляхетного панства все зробить, аби не допустити козака до короля, а й тому, що у Львові та Варшаві можуть бути султанські вивідачі. А моє діло цілком таємне, як ти сам розумієш…
— Розумію, — ствердно кивнув головою Спихальський. — Ти намислив правильно, і я допоможу тобі!
— Я вірив у це, тому й поїхав не прямо до Варшави, а завернув до тебе у Львів.
— Це твоє щастя, що прибув вчасно. Бо якби спізнився на один день — ми б не зустрілися, холера ясна!
— Яка ж причина жене тебе до столиці?
— Не мене одного. Станіслав Яблоновський — а тепер він став
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шовковий шнурок», після закриття браузера.