Читати книгу - "Гостi на мітлi"

Ляда відчинилася, і на дно льоху опустилася драбина. По ній неохоче зійшов Василь. Потім в отворі з'явилася розкошлана голова Аристарха.

— Туди тобі й дорога! — сердито мурмотів він, облизуючи передню ліву лапу. — От і сиди тут до скону!

Здоровою лапою Аристарх висмикнув драбину нагору і грюкнув лядою. В льосі стало ще темніше, ніж до того.

— Де ти, Стьопо? — запитав Василь. — Нічого не бачу.

— Я тут, — озвався Степан. — Іди сюди.

Звісно, погано, що його товариш теж потрапив у пастку. Проте, з іншого боку, і непогано. Удвох завжди можна щось та придумати.

Вони розшукали один одного в темряві і вмостилися на оберемок соломи.

— Привіт, — сказав Василь таким голосом, начебто нічого й не сталося. — Слухай-но, а чого цей котяра раптом зарепетував людським голосом? Невже тому, що я його так оперезав ломакою?

— Ти справді потягнув його? — зраділо поцікавився Степан.

— Ще й як, — підтвердив Василь. — Ось помацай.

Степан намацав якийсь цурпалок.

— То палиця розкололася надвоє, — пояснив Василь. — Знатиме, як кидатися на людей… Тепер ти розказуй.

Коли Степан розповів про все, Василь скрипнув зубами.

— У-у, звірі! Я ж їх за це… я їх сам до печі вкину!

— І я теж знаєш як їх ненавиджу? — сказав Степан. — Та однією силою тут не обійтися. Треба щось інше придумати. Якусь хитрість, чи що.

— А ти вмієш хитрувати? — поцікавився Василь.

— Не знаю, — змушений був визнати Степан. — Мабуть, не дуже.

— Я теж не вмію, — признався і Василь. — Але ж не сидіти нам тут, доки нас в піч не кинуть! Ні, треба щось робити.

— Нам би їхню СТУПу розшукати, — сказав Степан, пригадавши слова Шурхотуна.

— Що-що?

— Це така машина, — пояснив Степан. — Мабуть, схожа на літак. На ній баба-яга літає.

Василь в задумі шморгнув носом.

— Щось я такого літака не бачив, — сказав він.

— Що ж тут дивного. Вона знаєш як його ховає?

— Як же ми його тоді знайдемо?

— Нам би спочатку вирватися звідсіля, — сказав Степан. — А там видно буде. Цс-сс… Здається, сюди йдуть. Мовчи і роби вигляд, ніби нічого не знаєш.

Відкинулася ляда, і до отвору зазирнув Аристарх. Його передня ліва лапа була туго перебинтована.

— Як настрій у новенького? — поцікавився він. — Ще не звик до нового помешкання?

— Нічого, скоро ми з тобою поміняємося, — похмуро пообіцяв Василь.

— Ач, який моторний! — вищирив зуби Аристарх. — Ну, на це навряд чи можеш розраховувати. Хоча, як не дивно, я й на тебе чомусь зовсім не ображаюся. Ти захищався, як міг. — Кіт гойднув перебинтованою лапою. — Але признайся, що й тобі теж дісталося. Скажи спасибі хазяйці, що заборонила користуватися пазурами, а то б… їсти будете?

Аристарх навис над лядою і здоровою лапою простягнув горщика. В ньому лежало щось дуже обгоріле.

— Що це? — здивовано запитав Степан.

— Смаженина, — пояснив Аристарх. — Хіба не пізнаєш?

Більше він нічого не встиг сказати. Василь раптом підстрибнув, вчепився за лапу і з усієї сили смикнув кота вниз. Аристарх випустив горнятко і з переляканим нявканням гепнувся на долівку.

Василь миттю осідлав кота і почав його духопелити.

— Ось тобі за Таньку! — примовляв він. — Ось тобі за Степана! А оце — за мене!

— Відпусти, скажений! — репетував Аристарх, борсаючись під хлопцем. — Ти що — зовсім з глузду з'їхав? По хворій лапі б'єш, так?

Несподівано Василь відлетів у куток. А Аристарх уже стояв над ним і розлючено шипів:

— Зараз ми поквитаємося! Зараз ти в мене отримаєш на горіхи…

Проте до розправи не дійшло. На мить перед Степаном промайнув настовбурчений котячий зашийок, і хлопець, не роздумуючи, вчепився в нього.

Аристарх смикнувся, нявкнув тоненьким, безпомічним голосом маленького кошеняти і з підібганим хвостом завис у повітрі. Він виявився не таким вже й важким, цей величезний чаклунський кіт.

— Навіщо ти так зі мною? — запитав він все тим же тоненьким голосом і скосив на Степана докірливий погляд. — Відпусти мене, будь ласка. Ну, прошу тебе!

— Е, ні, — відповів Степан і з такою силою стріпнув кота, що той лише кавкнув. — Ти нас — в піч, на смаженину, а ми тебе за це — відпускати? Не вийде!

— Яку смаженину? — заволав Аристарх. — Подумай, про що ти говориш! Ніякої смаженини ми з вас і не збиралися робити! Чесне слово, таке нам з хазяйкою і в голову не приходило!

— Брешеш, — сказав Степан. — Думаєш, я забув, що казала твоя хазяйка? Думаєш, я не бачив, як у печі горів вогонь?

— Так то ж був несправжній вогонь, — відповів Аристарх і знову затіпався. — Ой, та боляче ж!.. То хазяйка спеціально вам на очі вогонь навела, зрозумів? Щоб страшніше було. А насправді ніякого вогню там нема. Так що за Таню боятися нічого… Може, відпустиш мене?

— Тримай його, Стьопо! — обізвався Василь із свого кутка. — Не випускай його! Бреше він, мабуть, все, а сам лише думає, як би вирватися.

— Та не брешу я, не брешу! Моя хазяйка її в тій печі зараз сонним зіллям обкурює.

— Навіщо це їй?

— Хоче взяти до себе ученицею. У нас, нечистої сили, є такий закон: раз на вісімдесят вісім років кожна баба-яга повинна викрасти у людей дівчинку і зробити її своєю ученицею.

Василь лише свиснув.

— Он воно що…

— То значить, Таня буде відьмачкою? — скрикнув Степан і щосили струснув Аристарха. — Таня — відьмачкою? Ні, не бувати цьому, не бувати!

— Ой-ой-ой! — щосили зарепетував Аристарх. — Ти ж мені шкуру спустиш! При чому тут я? Я всього лише слабкий, нещасний кіт, що змушений скрізь супроводжувати свою хазяйку. А тепер відпусти мене. Я вже все сказав.

— Ні, не все, — заперечив Степан. — Ти ще не сказав, де твоя хазяйка переховує СТУПу.

Аристарх зробив здивовані очі.

— Яку ступу?

— Не прикидайся дурником. Ту, на якій ви з бабою-ягою літаєте.

Аристарх скоса зиркнув на нього.

— Нічого ви від мене більше не дізнаєтеся, — промовив він і відвернувся.

— Дізнаємося, — сказав Степан. — Я труситиму тебе доти, доки ти не скажеш все, що потрібно.

— Ще й як труситимемо! — підтримав Василь товариша.

Аристарх зітхнув.

— Що ж, ваша взяла, — сказав він. — Бачили біля яру копичку торішнього сіна? За десяток кроків від неї і захована СТУПа.

Хлопці перезирнулися.

— Щось я там ніякої копички не бачив, — зауважив Василь.

— Мабуть, не туди дивився, — відказав Аристарх. — Вона там, де біля яру ростуть шипшинові кущі. А тепер відпустіть мене!

Степан запитально поглянув на товариша.

— Відпустимо?

— Ще рано, — сказав Василь. — Ми повинні спочатку переконатися, що він нас не обдурює. Ось ми виберемося нагору, подивимося, що і як, — і тоді видно буде.

Аристарх, незважаючи на своє жалюгідне становище, іронічно посміхнувся:

— Хотів