Читати книгу - "Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань"

ось ви, бебі (поляк пожвавлюється), говорите про синтез ментальностей, а які в задницю ментальності, так-так, це я добре сказав — які в задницю ментальності, коли насправді мало би йтися про ті жахливі суперечності, які вас роздирають (ліберально налаштована частина публіки жваво реаґує), що ви маєте на увазі? — питається вона, бляха-муха, якби я сам знав, ось я, скажімо, познайомився вчора з вашими музикантами, які називають себе «Серп і молот», себто це не два якихось брата-мутанта — Серп і Молот, їх там насправді багато, і вони грають таку, знаєте, музику зі слов’янським душком (поляк гидко сміється), почекайте! — кричить чувіха, але ж це поодинокий випадок! це не так важливо — говорю я їй, річ в іншому, про що я? ви думаєте це і є серп і молот? гівно це, дорогі друзі, гівно! (чоловік шість із задніх рядів піднялись і демонстративно вийшли. Але решта зі мною згодна. Поляк, що важливо, теж). Дякую, намагається втрутитися чувіха, один момент, перебиваю я її, що ж ви так бідного поляка мучите? один момент, я ще хочу сказати про маршала Жукова (западає тиша. Поляк голосно відригує. Зала весело сміється, і на цій радісній ноті ведуча оголошує вечір завершеним). Я задоволено посміхаюсь і підіймаю голову — вгорі, з правого боку містка, перекинутого над нами, відкриваються двері, звідти виходить прибиральниця в синій уніформі і з великою шваброю, зачиняє за собою двері, й, важко ступаючи над прірвою, повільно переходить містком, лунко гупаючи в раптово принишклій залі, всі ці недойобані інтелектуали й інтелектуалки, працівники муніципалітету, туристи і почесні громадяни міста Лінц наполохано й заворожено дивляться вгору, на місток, яким впевнено і якось відсторонено проходить прибиральниця зі страшною і нереальною шваброю — ніби архангел, що вчасно спустився на відкриття великого музичного фестивалю, аби надерти задниці всім мудакам, котрі не відповідають високим господнім стандартам..

— Дякую, ваш виступ був дуже гарний

— Дякую вам, що запросили

— Знаєте, для нас це так цікаво. Ми ж про вас нічого не знаємо

— Ми теж

— Я тільки не зрозуміла про маршала Жукова

— Я хотів цим завершити

— Дуже добре, дуже добре. Розпишіться ось тут, будь ласка. Я забираю свої чесно відвойовані у світового капіталу бабки і з чистою совістю йду на майдан слухати старого Баланеску. Але старого ще немає, натомість на великій сцені посеред майдану, заповненого заангажованими в мистецтво мешканцями Лінца виступає словенський гіпгоп-колектив з якоюсь дивною назвою, щось на кшталт «Преслі-Джексон», що вони там собі у своїй Словенії думають, їх на сцені чоловік п’ять і вони співають щось антиглобалізаційне з елементами слов’янського ура-патріотизму, погрозливо викрикують усілякі антикапіталістичні гасла, словом користують з того, що їх тут ніхто не розуміє. Публіка ними захоплюється, обіч мене стоїть гурт чоловіків і жваво обговорює словенських гіпгоперів, мовляв, ах ці слов’яни, ах бестії, а вони, випадком не геї? Ні, відказує хтось ізбоку, вони ж слов’яни, у слов’ян гомосексуалізм заборонений, у слов’ян за гомосексуалізм виключають із партії — всі співчутливо кивають головами і думають, про яку саме партію йдеться. ...завершувався їхнім виступом, як і було анонсовано в буклетах. Сам Баланеску нагадував старого прикриміналізованого власника тиру в якому-небудь румунському або сербському парку культури і відпочинку, на його великій голеній голові був чорний капелюх, під широким гангстерським піджаком він ховав скрипку і справляв враження стабільності й вітальності, як і належиться всякому порядному власникові тиру. Баланеску-квартет грав ворлд-м’юзик з елементами якогось космополітичного фолку, робили вони це голосно та натхненно, відповідно їм і аплодували, я обійшов сцену й вирішив познайомитись зі старим, але тут мене покликали.

Я озирнувся. Поруч стояв польський поет і сторожко просив мене підійти, тихо, тихо, друже, дивися, не приверни уваги цих виродків, бач, як вони з нами, їм лише дай волю, пішли, говорить він мені, тут мистецтва немає, сум і покора, загибла цивілізація, хлопче, продовжує він уже в барі, розбиті ілюзії, суворий життєвий досвід, він ніби переповідав мені якісь конспекти, я, каже, маю тобі багато чого сказати, за знайомство, каже, за знайомство — підтримую я тост, по-перше, — він запиває спрайтом, — мені сподобався твій виступ, дякую, — я теж запиваю спрайтом, — ви все зрозуміли? Хлопче, — чувак поблажливо, але разом із тим прихильно посміхається, — я валив цих сук іще в сорок п’ятому, розумієш? ви знали Мілоша? — питаюсь я про всяк випадок, знав, — говорить він, випивши, що, — перепитую, — особисто? особисто — ні, але знаєш, — він замовляє по третій, — є три великих поети: по-перше — Волт Вітмен... а далі? — питаюсь я, що? — підіймає він голову, ще хто? — питаюсь я, Волт Вітмен, а ще хто? Волт Вітмен, Волт Вітмен, — говорить він, запиваючи спрайтом свою третю, я був одного разу у вашій країні, — він, здається, змінив тему, в сорок третьому? — перепитую я, — він не звертає на мене уваги — познайомився тоді з багатьма вашими поетами, фантастичні люди, ти віриш? не знаю, що вони там пишуть, але уявляєш, вони мене поїли чистим спиртом, фантастика, ти знаєш, — питається він далі, — що від спирту багато людей умирає? люди вмирають від технічного спирту, відказую я, а від простого? а від простого живуть, — кажу я, — та й технічний спирт... знаєте, я думаю, що люди, п’ючи технічний спирт, умирають від самої назви: «технічний спирт» — є в цьому щось фатальне... ...найгірше те, що ви зробили з кіно і телебаченням. Хоч би як ви маскувались і грузили населення, все одно потім говоритимуть — ось вони, ці продюсери й телемагнати, які перетворили нашу, не таку вже й погану цивілізацію на купу ідеологічного гівна та маскультової бутафорії. Ви можете скільки завгодно запускати свою контрпропаганду, яка, ясна річ, вигадана теж вами, говорити в так званій прогресивній пресі та на незалежних ефемках про тотальний тіві-контроль, про зомбування, вироблення інформаційних рефлексів і тому подібну поїбень, очевидно, що і надалі більшість дезорієнтованого суспільства буде вестися на ваші лажові розкладки і, згідно з ними, ділитися на хороших і поганих, правильних і неправильних, словом, брати участь у вигаданих вами змаганнях на виживання. Але річ у тому, — і ви самі це добре знаєте, — що можна просто відмовитися від участі, відмовитися і все — вимкнути свій ящик, послати на хуй листоношу і не відповідати на повістки, щоправда