Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 3"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Отже, повертаємося до Ліпицької битви 1216 року. Нагадаю читачам: на одному боці в тій битві виступили новгородські, псковські та смоленські дружини, які прийшли на допомогу ростовському князеві Костянтину. Очолював об’єднану дружину князь Мстислав Удатний — великий патріот київської землі. Загальна військова сила дружини була не більшою за 3–4 тисячі воїнів. їх супротивниками в битві стали володимиро–суздальські князі Юрій та Ярослав Всеволодовичі. Це ті князі, які нібито в 1238 році «хоробро воювали проти татаро–монголів на ріці Сіті». Хоча великий мандрівник Вільгельм де Рубрук у 1253 році засвідчив, що один із них у 1241 році загинув у Німеччині, а другого, за свідченням Плано Карпіні, в 1246 році отруїла в Каракорумі мати хана Гуюка — Туракіна.
Відповідно до законів Яси Чингісхана, жоден із князів не міг піднімати меч проти хана. Все решта — звичайна брехня «загальноросійських літописних зводів». Точнісінько такий самий «героїзм» проявили Юрій та Ярослав у Ліпицькій битві 1216 року. Хоч загальна кількість військ володимиро–суздальської землі у цій битві становила близько 15 тисяч осіб.
«У них були сильні полки, вся сила суздальської землі, тому що всіх погнали» [4, с. 143].
Літописець наводить слова одного з боярів, який раболіпно заявив перед князями: «…а оці–то полки, їй–богу, закидаємо їх сідлами» [4, с. 144].
Ось вони, майбутні «шапкозакидачі», хоча в 1216 році ще закидали сідлами.
Результат Ліпицької битви страшний і приголомшливий. Він цілком відповідає рівню розвитку «Залешанської землі», характеризує розумовий та фізичний стан фінських племен XIII століття. Послухаймо російського професора: «…на тому побоїщі загинуло тільки 5 осіб новгородців та один смольнянин, а всі збережені були силою чесного хреста і правдою. Людей же Юрієвих і Ярославових було побито безліч, взято в полон було тільки 60 осіб… Убитих всіх нарахували 9233 людини… Багато потопилося в річці під час втечі, інші, поранені, забрівши невідомо куди, померли…» [4, с. 146].
Співвідношення загиблих у битві (6 до 9233) дає повну картину величезної відсталості «Залешанської землі»
ХІІ–ХІІІ століть. Не варто забувати, що подібні розгроми відбулися в 1169 році під Новгородом, у 1172 році—у Волзькій Булгарії, в 1174 році — під Вишгородом тощо.
Скажіть, про який «Дін шоломами вилляти» може йти мова? Повнісінький абсурд! До речі, подібної думки дотримувалися російські професори С. М. Соловйов та В. О. Ключевський, аналізуючи ті роки ростово–суздальської землі. Не буду їх цитувати.
Коли я навів ці факти професорові Яценку, він замислився. Адже, без сумніву, геніальний український епос «Слово о полку Ігоревім» існував з XII століття і написав його наш великий земляк. Це була людина величезної ерудиції, розумуй інтелекту! Людина високоосвічена для свого часу, до того ж, патріот київської землі русичів. Як же він міг не знати про звичайну відсталість та дикість ростово–суздальської, фінської землі того періоду? Нонсенс! Подібна «вставка» про Всеволода у «Слові» принижує автора величного епосу. А те, що всі слова про Всеволода і його князівств — звичайний «доважок брехні», підтверджує той факт, що «Слово о полку Ігоревім» було «знайдено» в 1792 році — після закінчення роботи «Комісії» Катерини II. До речі, цей факт установлений особисто професором Б. І. Яценком. Послухаймо:
«Нам вдалося ідентифікувати в каталогах водяних знаків філіграні усіх трьох видів паперу катерининських документів і датувати їх. Це голландський папір «Pro Patria», що вироблявся у XVIII‑XIX століттях під різними контрамарками, але майже з одним і тим же зображенням лева з короною у крузі. Перший аркуш у фоліанті з контрамаркою «І. К. Schut» з написом «Собственноручныя Записки Императрицы Екатерины II — касательно Российской империи (ниже). Часть 7–я». Він порівняно пізній, датується 1863 роком, тобто належить до часу впорядкування цих документів, коли була знайдена і копія «Слова» (1864 р.) (так звана катерининська копія «Слова». — В. Б.). Отож, цей папір інтересу не викликає.
Текст «Слова» розміщений на аркушах 27–35 в загальній нумерації фоліанта. Папір того ж типу «Pro Patria», що й перший аркуш, але з контрамаркою «І. Кооl», що зустрічається на папері випуску 1792 та 1800 років. Оскільки цей текст знайдено в канцелярії Катерини II (померла 1796 p.), то є всі підстави датувати цей папір 1792 р. На такому ж папері написана і більша частина перекладу «Слова» з коментарями (арк. 36–50). Лише останні два аркуші, 51 та 52, як і «Содержание» (арк. 149–150), написані на папері з контрамаркою «D&C Blaum», що датується 1795 р.
Таким чином, основна робота над осмисленням «Слова» була виконана в 1792–1795 роках» [5, с. 143–144].
Після цієї розмови, що відбулася на початку 2005 року, Борис Іванович пообіцяв вивчити питання наявності «катерининських вставок» у геніальному українському епосі. Він вперше заявив, що припускає можливість таких вставок.
Я щиро шкодую, що Борисові Івановичу Яценку не вдалося здійснити цю працю. Він трагічно загинув того ж 2005 року…
Знаючи прихований зміст моїх контактів з ученим, пропоную читачам разом звернутися до його твору «Слово о полку Ігоревім» та його доба». Звертаю вашу увагу на той факт, що історик Яценко відірвався від звичного «статичного» вивчення епосу і піддав його аналізу в «динамічному» контексті, тобто пов’язав описувані в «Слові» події як із минулими, так і з майбутніми діяннями наших великих предків. Внаслідок такого аналізу повністю розкрилися мотивація і зміст учинків князів Руської (української) землі. Саме нашої землі!
Послухаймо Бориса Івановича Яценка:
«Сковані традиційною історичною схемою, деякі дослідники ще в XIX ст. висловлювали своє крайнє здивування тим, що у «Слові» Київ і великий князь київський показані у величі і могутності. Це суперечило їхнім уявленням про місце Києва в історичному розвитку XII ст.» [5, с. 16].
Великі слова, які різнобічно характеризують «Слово»!
Перше. Епос «Слово о полку Ігоревім» — український твір, написаний русичем Київської землі. Не міг патріот фінської вітчизни прославляти своїх відвертих ворогів та співчувати їм.
Друге. «Слово» — справді шедевр XII століття. Зі змісту тексту випливає, що його не могли написати в XVIII столітті московити. Представники Московської держави ніколи не були зацікавлені у правдивому висвітленні історії Києва XII‑XIII століть, та й подальшого часу. Адже, згідно з їхньою версією, з утворенням Ростово–Суздальського князівства Київ фактично занепав.
Московити катерининських і петровських часів могли хіба що фальшувати старовинні
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Країна Моксель, або Московія. Книга 3», після закриття браузера.
