read-books.club » Пригодницькі книги » Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії 📚 - Українською

Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

222
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії" автора Максим Іванович Кідрук. Жанр книги: Пригодницькі книги / Інше / Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 16 17 18 ... 70
Перейти на сторінку:
одначе, невдовзі нагадав про себе, вистріливши громовицею такої сили, що я аж підскочив на кріслі, а ззаду в салоні розревілося немовля.

Хвилин за десять автобус підкрався до самого краю бурі.

Хмари над головою сунули такі, що страшно було дивитися, фіолетові блискавки скакали туди-сюди, заливаючи дорогу бузковим світінням. Затим налетів перший шквал і вперіщив по шибах свинцевими краплями. То не був звичайний дощ, бо нормальний дощ проходить кілька фаз, як от: «окремі великі краплі», «часті маленькі краплі», «тихий дощ», «просто дощ», «хлющ» і зрештою «сильна злива», яка іноді переходить у «ллє як із відра». Так от, шквал під Міланом вдав, буцімто його не стосуються віковічні правила формації усіх гідних шани дощів, і почався із фази «ллє як із відра». За кілька хвилин нахаба перейшов у нову безіменну фазу, характерною ознакою якої стало перетворення нашого автобуса на глибоководний батискаф.

Стихія розійшлася не на жарт, нещасні авто безсило брьохались у воді, палаючі в небі громовиці створювали ефект мерехтливої світломузики на землі. Стіна води з небозводу постала настільки щільною, що водій змушений був спинитись просто посеред вулиці: попереду не можна було нічого розпізнати. А потім рубанув град, глянсуватий, рясний і крупний. А ще дах автобуса почав текти, відчуття було таке, наче сидиш в картонній коробці з-під взуття, на якій хтось завзято вистукує, мов на барабані, а ззовні цокочуть і тріщать, шматуючи повітря, електричні розряди небувалої сили.

Час від часу я позирав на годинник, розуміючи, що мої шанси встигнути на останній автобус до Лінате стрімко котяться до нуля…

Дощ-почвара вщух так само раптово як і почався, вода зійшла, блискавки стихли, заповзли назад в Альпи. Подзьобаний градом автобус нарешті рушив і без пригод доїхав до Мілану. Попри бурю, я прибув на Milano Centrale якраз вчасно, аби помахати рукою моєму автобусу в аеропорт Лінате: він саме відчалював з іншої сторони вокзалу. Розлючений через те, що проґавив останній шанс дешево доїхати до Лінате, я вискочив на мокрий та обліплений пошматованим листям асфальт і висловив усе що думав, про італійську транспортну систему, показавши услід тому омнібусу, на якому я зараз мав би їхати до Лінате, нехитру комбінацію з одного пальця. Саме в цей момент водій замурзаного корита, на якому я щойно доплив до центральної станції, відкрив багажне відділення…

Пригадую, перше, що я тоді бовкнув (хоча ні, насправді — друге, бо те, що я сказав першим, не пропустив на ці сторінки редактор):

— …Краще б його украли.

Посередині багажного відділення, зухвало розпихавши усі інші важчі сумки по кутках, гордий, наче айсберг, що потопив «Титаніка», плавав мій наплічник — багажне відділення виявилось на дві третини залитим водою.

«Нє, точно, краще б його украли, було б не так образливо», — подумав я. Ніколи не думав, що мій ноутбук, який вірою і правдою служив мені ось уже три роки, загине такою жалюгідною смертю, немовби якийсь придуркуватий потопельник.

У той момент, коли водій підняв кришку, вода схлинула на асфальт, а мій рюкзак, який через свої малі габарити не діставав дна і з останніх сил тримався на плаву, чкурнув за водяним потоком просто мені в руки. Я ледве встиг схопити його за лямку, затим, плескаючи по калюжах і на ходу складаючи рими з матюків, похнюплено почовгав до найближчої урни викидати ноутбук. Не носити ж тепер оте залізяччя з собою по всій Латинській Америці?

Тим часом надворі швидко згущувались сутінки. Поспішати мені було нікуди, адже все одно добиратися в аеропорт доведеться на таксі, однак напередодні я начитався безліч зловісних відгуків про криміногенну обстановку довкола міланського вокзалу, тому вирішив не ризикувати і забратися звідтіля якомога швидше. Я став біля лави, розкрив наплічника, запустив всередину руку, і — ото чуднота! — усі речі виявилися цілком сухими! Тоді я врешті перестав лаятися, розчулено шмигнув носом і подумки подякував усім святим укупі з сумлінними виробниками рюкзака. Настрій, який був підупав, знову піднявся, а втім, як скоро виявиться, зовсім ненадовго.

* * *

Дощ остаточно припинився, небо почало трохи вияснюватись, оголяючи срібні цятки холодних зір. Я розшукав привокзальне таксі, втовкмачив таксистові, що мені треба до Лінате, сів і поїхав.

Таксист виявися молодим чорнявим хлопом, кумедним і балакучим, який сяк-так міг спілкуватися англійською, а це для італійця просто колосальне досягнення. А ще він виявився скотиною.

Усю дорогу він без угаву весело белькотів, а потім, коли приїхали, сказав:

— Фіфті євро, пліз!

— Йоманарот, скільки-скільки?!

— Фіфті… файв зеро, — повторила та італійська скотина.

— Скотина! — кажу йому.

Так і сказав. Щоправда, українською.

— Но, мен, ю но андерстанд, тайм із мані, мані із гуд, соу фіфті євро[33]!

— Скот! Нелюд! Бляха муха! — кричав я, розраховуючись (а що було робити?).

Затим я вискочив на бетонну доріжку коло височенних скляних дверей, крізь які проглядався один з терміналів міжнародного аеропорту. Абсолютно порожній всередині.

Зазвичай, розсувні двері аеропортів обладнані фотоелементами, але цього разу я ледь не протаранив їх лобом — шиба воріт ніяк не зреагувала на моє наближення, — що могло значити лише одне: аеропорт закритий на ніч. Я насупився.

«От зараза! Схоже, ночуватиму сьогодні з ховрахами в траві біля аеропорту, — пронеслось у голові. — Непоганий початок мандрів, нічого казати».

Утім я не здавався, трохи пошвендяв навкруг і таки надибав трохи менший відчинений хідник, кудою і прослизнув до терміналу.

Всередині було порожньо, настільки порожньо, що у мене аж мороз по шкірі прокотився. Стійки реєстрації, багажні відділення, каси, кіоски, ресторанчики — усе пустувало; картина чимось нагадувала моторошні кадри з фільму за мотивами одного з романів Стівена Кінга. Яскраве освітлення палахкотіло у кожній залі, однак це тільки підсилювало гнітюче відчуття, бо складалось враження, ніби аеропорт працював у нормальному режимі, а тоді зненацька, ні з того ні з сього, усі люди кудись подівались. Я боявся дихнути зайвий раз чи зробити необережний крок, позаяк всі звуки моторошною луною прокочувались мовчазним терміналом, стонадцять разів відбиваючись і посилюючись.

Першою живою істотою, що я стрів у Лінате, став темнолиций прибиральник із товстенними чорними дредами на голові і гігантськими навушниками на вухах, який гасав по терміналу на своїй машині для прибирання, зі знанням справи розтираючи грязюку по підлозі. Я очікував, що він зараз випхає мене на вулицю, однак волохатий телепень навіть не звернув на мене уваги. Він кілька разів проїхав повз мене на своїй машинерії, наче я був ще одним стовпом у холі, після чого забрався геть, а я потрюхикав далі, вишукуючи місце, де

1 ... 16 17 18 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"