Читати книгу - "Бора"

— Отже, я ваш гість, — зрозумів нарешті Іван Іванович. — Вибачте! Я ж вирішив, що мене везуть подивитись житло, яке я винайму на кілька днів. Ще раз прошу вибачити…

Банячок каші, звареної для гостя, розділили на усіх, — призабутий запах гречки з молоком вирішив за усіх питання, що на вечерю. Коли дійшло до чаю, Божка раптом пурхнула, прикривши долонею рота, розреготалась, встала і вперше видала, сама-одна в усіх ролях, сценку «Знайомство з Іваном Івановичем».

Засиділись так, що Божка знову залишилась. Лідка, здивувавшись, як швидко збіг час, по телефону перевірила у дітей уроки і таки подалася до Стрия — їй додому година їзди.

Бора розкладала на кухні по поличках чистий посуд, прислухаючись до звуків з вітальні — Божка з Іваном Івановичем щось жваво обговорювали.

— …не у буквальному сенсі, — перші слова, які добре почула Бора, повертаючись до кімнати з каміном.

Іван Іванович зробив паузу, посмикуючи себе за кудлату брову, і повів далі:

— Не в сенсі — катастрофа, метеоритний дощ чи війна, ні. Принаймні я так думаю. Але це, безумовно, буде суд світу цьому, як казав Матвій. Година спокуси, щоб випробувати тих, хто живе на землі. Кожному доведеться замислитись над тим, у чому полягає його особистий ratio vivendi.

Божка примружилась.

— Сенс життя, — переклав Іван Іванович з латини.

— Боро, чуєте? — Божка сиділа, обпершись руками на стіл, колінами — у крісло. — Чуєте? Іван Іванович каже, що буде другий всесвітній потоп.

— Не так буквально. Я кажу, що на початку ХХІ століття на людство чекає велике випробування. Друге за масштабністю після всесвітнього потопу. Але ж це не новина.

Божка виразно скосила погляд на Бору. Бора не відреагувала.

— Хоча і перший потоп теж був не стільки природним катаклізмом, скільки явищем морального рівня. Загинули ті, хто вбили свої душі, хто був причетний до руйнування світової гармонії, — Іван Іванович смикнув себе за брову і забрав руку, ніби згадав, що це погана звичка.

— Усі ж тоді практично загинули! — Божка поміняла позу, спустивши ноги під стіл. — Виходить, усі знищили свої душі?

— Окрім Ноя та його сім’ї! — підняв палець вгору Іван Іванович. — Люди надто довго випробовували терпіння вищої сили.

— Ну не знаю… А може, тепер кінець світу означатиме щось зовсім інше… — озвалась Божка.

— У сенсі? — рука Івана Івановича знову потяглась до брови.

— Наприклад, покарання втратою чогось дуже важливого та звичного, без чого більшість людей вже не уявляють свого життя…

— Скажімо, мобільного зв’язку? — уточнив Іван Іванович.

— Або Інтернету, — підказала Божка. — Це ж тоді буде все, гаси світло! Повний хаос та всесвітня безпорадність.

— Ні. На такий подарунок людство не заслуговує, — відказав Іван Іванович. — Це не кара.

— А Бора книжку про це пише… Нічого, що я про це кажу? — озирнулась на Бору.

— Непогано було б спочатку дозволу запитати, — озвалась нарешті Бора.

— Ну ви ж усе одно з Іваном Івановичем на цю тему вийдете, то для чого усі ці проміжні етапи?

Іван Іванович зберігає делікатне мовчання.

— Ну це ж казки, про всесвітній потоп! — повертається до теми Божка, струсонувши волоссям. Дві жабки-заколки зі стукотом летять на стіл.

— Які ж це казки? — мало не ображається Іван Іванович. — Неповних дванадцять тисяч років тому на землі стався глобальний катаклізм. Про це свідчать усі священні писання світу, в тому числі Біблія. І наука має докази цьому. Геологічні. Після нового глобального потрясіння почнуться нові часи.

— Іване Івановичу, — каже Бора, — а ви хто у минулому? Чим ви займалися?

— Латину в медучилищі викладав. І за покликом душі — в гімназії факультатив з історії живопису. Улюблена тема: художники-примітивісти. А потім почалися скорочення… І я пішов на пенсію.

Дрова у каміні дзвінко вистрілюють, ніби хтось у куті кімнати зламав суху гілку.

— А ви цього катаклізму боїтеся? — не відступається Божка.

— Я? — здивовано каже Іван Іванович. І починає сміятися. — O sancta simplicitas! — у нього навіть сльози виступають на очах. — «О свята простота!»

Божка й собі усміхається, трохи здивовано: що, мовляв, такого смішного сказала? Поправляє напівзруйновану зачіску. Бора мовчить.

— Я… — Іван Іванович витягує з кишені білосніжний носовичок і витирає очі. — Я, дівчата, цього іспиту не складу. Я його вже успішно завалив. Хоч бійся, хоч не бійся.

Вночі Бора чує, як внизу крутиться Іван Іванович, як ледь чутно судомно переводить дух, підхоплюється, човгає на кухню, а повернувшись — чути рипіння канапи — завмирає. Сидить, мабуть. Довго-довго сидить нерухомий.

Про те, що привело його у цей дім, вони того вечора навіть не згадували.

У розпал ранкових зборів Божці вдається ще й по телефону теревенити — метушиться у своїй кімнаті з мобілкою біля вуха. Бора ловить уривки фраз, дивуючись, які беззмістовні розмови може вести розумничка Божка, коли думає, що її ніхто, окрім співрозмовниці, не чує.

— Давай, давай, — пирскає Божка. — Що нє? Що нє? Усі умови виконано. Ну і ти сама ж перевірила, усе чесно.

Бора щойно піднялася до себе — шукає флешку, вона десь тут могла випасти, біля столика із ноутбуком. Їй добре чути, як з-за прочинених дверей Божка під’юджує товаришку:

— Ага. Не викручуйся тепер!

Бора стає на коліна, зазирає під канапу і бачить свою флешку — онде куди вона залетіла. Чим би її звідти дістати?

Регіт з сусідньої кімнати.

— Ну, а ти тіпа не перевірила! Ти ж перевірила! Не вірила — й перевірила.

Як часом по-дурному виглядають збоку чужі розмови, матінко рідна… Бора бере зі столу журнал та підсуває його під диван: трошки бракує, аби дотягнутись до флешки.

— Все! Розмови закінчено, — переходить у наступ Божка, у неї щось падає на підлогу з глухим звуком, мабуть, підручник або мобільник — ні не мобільник, бо розмова триває: — Сказано було: двічі переночувати деінде. Я виграла. Два рази, і не вдома, і не у бабці. Ти мені тепер винна бажання. За першої ж вимоги виконуєш. Проспорила, то визнай програш!

Борі нарешті вдається підчепити флешку кутом журналу, вона виштовхує її, підбирає і, затиснувши у долоні, спускається сходами донизу, намагаючись ступати тихіше. З вікна долішньої кімнати їй видно, як Іван Іванович, прогулюючись у саду, видивляється щось у заростях барвінку під стіною.

— Боро! — чути через кілька хвилин Божчин голос з передпокою. — Боро, я йду!

— Щасливо! — відгукується Бора з кухні.

— Мене що, ніхто й проводжати не вийде? — не заспокоюється Божка.

— У мене молоко на плиті, — відповідає Бора.

— У-у! — невдоволено озивається Божка. — Ловіть своє молоко. А я пішла!

Бора стоїть