Читати книгу - "Зірка для тебе"

який мав би компенсувати йому за всіма законами справедливості відсутність батьків, статків, дому… Тож, виходить, коли ти наче все маєш і враз в один момент втрачаєш безповоротно і назавжди, то це не означає кончину? Бо обов’язково знайдеться хтось, хто прикриє собою, не соломинку кине у вирву, а подасть руку.

— Знаєш, — говорить серйозно Арсен, — бабуня любить казати, що вижила тільки тому, що хтось там вгорі знав, що вона колись стане потрібного ще комусь дуже важливому й особливому. Може, той хтось колись відкриє нову галактику чи нову паралельну реальність. І можливо, то зовсім і не я, а — ти…

Арсен вмовк несподівано, бо почув, як поруч схлипує, стримується, ковтає сльози, натужним диханням стараючись запхати їх подалі, той, хто, здається, ніколи не плакав. Бо хлопці справжні не плачуть, бо сироти не плачуть, у них серце з каменю, а душа з граніту.

Сергій плакав, він так давно цього не робив. Напевне, останні сльози були ще тоді, коли його залишили напівроздягнутого під дитячим будинком. Усі образи, зневаги, кривди на світ за несправедливість та фальшивість ураз полізли з нього. І він уже не стримувався. Арсен не став заспокоювати. Він таким Сергія ще не бачив. Арсен був іншим. Він інколи рюмсав із туги за домівкою чи тому, що ненавидів роботу на фермі. Сергій завжди знав, як заспокоїти друга, знаходив потрібні слова. Але зараз усі найліпші та найпотужніші слова зайві.

Арсен відійшов убік. Хтозна, скільки минуло часу, може, півгодини, а може, й п’ять хвилин. Але коли звуки ночі стали рівномірними, без шморгання, Арсен зважився підійти. Сергій сидів на гойдалці в тій самій позі. Місяць, що пробивався крізь густе листя, зазирав йому в очі, і, мабуть, від цього вони блищали.

— Божа роса — так бабуня називає сльози, — Арсен простягнув Сергію хустинку. — Візьми, витри шмарклі. І вставай. Пішли додому. Забагато подій як на один вечір. Завтра нас із тобою чекають великі справи. Бабуня домовилася з одним поважним паном щодо тебе. А з ким — не скажу. Потерпи до завтра. І, знаєш, я думаю, навіть якби вона взнала про твій ганебний сьогоднішній вчинок, то не змінила б свого рішення. Вона — ангел, Сергію, добрий ангел.

7. Професор Осмомислов

А небо — високе.

Воно собі небо та й небо.

Високе і чисте.

Стоїть і нікуди не йде.

І ластівки бистрі,

і хмари, і білі лелеки

літають у ньому.

А небо завжди голубе.

Наступний день минув, як і попередні. Арсен навіть не згадував ані про вчорашнє, ні про обіцяну зустріч із поважним паном. Увечері вони поверталися додому втомлені та майже щасливі після того, як добряче попрацювали і гарно заробили. Та зненацька Арсен повернув не до власного помешкання, а в бік корпусів університету. Біля будівлі фізфаку зупинилися. Уже стемніло, та двері корпусу були навстіж відчинені. Арсен зайшов досередини, поманивши за собою Сергія. Сергій здивовано стенув плечима, не став нічого розпитувати і посунув слідком за товаришем. На прохідній дрімала старенька бабуся в окулярах, сивенька, мов голубка, трішки молодша від бабуні Ніни.

— Доброго здоров’ячка, пані Маріє!

— Ой, Арсенко! Доброго здоров’ячка, синку. А ти що не відпочиваєш? Бабуня знає, що ти вечорами волочишся? Як там вона, як її серце?

— Та нічо. Дякую. Уже ліпше, — відповідав Арсен, схоже, він тут не був випадковим гостем.

— Ой, ліпше. Слава Богу! Та то літа, хлопчику, кляті літа. Сама ледве-ледве скриплю, а пані Ніна аж на десять літ від мене старша, що то вже балакать. Літа… — і пані Марія важко зітхнула.

— А я от друга привів до Олександра Олексійовича в гості, — Арсен майже нахабно вставляв своїх п’ять грошиків у зітхання-причитання старої. — Він у себе чи може, тойво, нема його?

— Та де ж йому буть, у себе, — пані Марія манірно закотила очі. — Ой, також уже немолодий, а який непосида. Що ж вам, чоловікам, удома не сидиться? Га? Каже: ніч сьогодні особлива. Та щороку одне й те ж каже Як там той період си називає, от склєроза, щолітній. Тіко мені нинька нагадував… Ну, підкажи старій?

— Зорепад? — сказав невпевнено Арсен.

— Сам ти зорепад, — нервово відповіла стара. — То по-простяцьки, а я все-таки працюю в науковій установі. А ти мені дурне говориш. Зорепад — то в пісні, яку покійний Яремчук колись співав. Ой, як співав! Такий молодий, бо не доспівав. А що вже нам старим казати, коли такі люди мруть, як мухи. Скільки то йому літ було, як помер? Не пам'ятаєте, нє? Та звідки вам. То він кумир нашого покоління. Але як то він співав і про той зорепад, і про ті Стожари… Ади, заговорили стару. Ну як же ж його, дідька називають той зорепад? От хулєра, тре’ була записати.

Позаду почувся трішки насмішкуватий хрипавий чоловічий голос:

— Це, Маріє Іванівно, метеоритний потік Персеїди! Але він тільки за два тижні. Ще трішки зарано.

— О, я ж і кажу їм! За два тижні, то за два тижні, але ж підготуватися тре’, нє? Заплутали мене зовсім. А то — зорепад. Зорепад! Який там, в дупу, ой, перепрошую, зорепад. Потік тої самої Персії то всьо.

— Персеїди, — поправив Арсен.

— Ну, а я шо кажу. Її. О! А то — зорепад!

— Доброго вечора, молоді люди! Ви до мене?

Перед ними стояв невисокого росту худий сивочолий чоловік. Він тримав у руці літрове горня з водою.

— Доброго вечора, Олександре Олексійовичу, — відповів за себе і за Сергія Арсен. — До вас!

— Ага-ага. Мені Ніна Петрівна вчора телефонувала. Тож я вас іще від учора жду, — чоловік говорив спокійно і трохи поволі, наче зважував кожне слово.

— Так-так. Вибачте, — Арсен трохи зніяковів. — Учора не получилося ніяк. Так що, знайомтеся. Це і є Сергій, той самий. Він мріє бути астрономом, як і ви. І тому, може, ви, той, якщо, звісно, маєте нині час, можливість і нагоду, і ви нам… йому, тобто… той-цей…

Арсен осікся.

— Який ти красномовний, синку! Як завжди, звісно, — чоловік усміхався, здається, тільки очима. — Ну, Арсенко, ти ж знаєш, із часом вільним у мене непросто, але хіба я можу відмовити колезі? Та й Ніні Петрівні, звісно…

Чоловік по-змовницьки підморгнув хлопцям:

— Чай будете, справжній, карпатський? Сам збирав і сушив. Ось води із запасників набрав. Десята, то вже вимкнули, але наша Марія Іванівна, як справжня берегиня, бачите — приберегла.

— Ой, що ви таке кажете, пане професоре, — пані Марії було приємно це чути, але вона для