Читати книгу - "Переспівниця"

після чого ще й обшукали нас металодетекторами. Біпер залишив свій інвалідний візок у коридорі, однак усередині йому одразу дали новий. Усе це здалося мені дивним, адже важко уявити, щоб хтось, якщо він виріс в Окрузі 13, міг становити загрозу для уряду. Чи, може, такі заходи безпеки введені з напливом іммігрантів?

Біля входу в сам арсенал ми пройшли другий рівень ідентифікації — так ніби моє ДНК могло змінитися за час, поки ми подолали двадцять кроків до дверей, — і зрештою нам дозволили зайти у сховище. Мушу визнати, коли я побачила арсенал, у мене відібрало мову. Десятки рядів вогнепальної зброї, пускових установок, вибухових речовин, броньованої техніки...

— Звісно, авіація розміщена в окремому ангарі, — сказав Біпер.

— Авжеж, — мовила я таким тоном, ніби це цілком очевидно. Хіба посеред усього цього високотехнічного обладнання є місце звичайному лукові й стрілам? Однак ми підійшли до стіни з безліччю смертоносних луків. Під час тренувань у Капітолії я тримала в руках чимало зброї, але жодна не була призначена для справжніх бойових дій. Я не зводила очей зі смертельного лука, величезного й нашпигованого сучасними новинками, аж я була не певна, що зможу його підняти — якщо мені, звісно, дозволять спробувати.

— Гейле, може, хочеш щось випробувати? — запитав Біпер.

— Серйозно? — здивувався Гейл.

— Звісно, для участі в битвах тобі видадуть зброю. Але якщо ти мелькатимеш поряд із Катніс по телебаченню й на плакатах, тобі знадобиться щось вишуканіше. От я й подумав, що ти сам обереш собі щось до вподоби, — сказав Біпер.

— Радо.

Гейлова рука потягнулася до лука, який і мені впав в око, і спритно підкинула його на плече. Притуливши око до прицілу, Гейл роззирнувся кімнатою.

— Несправедливо: в оленя не буде шансів, — мовила я.

— Я ж не на оленя з ним піду, еге ж? — відповів Гейл.

— Зараз повернуся, — сказав Біпер. Він натиснув кілька кнопок на стіні, і відчинилися невеличкі двері. Я провела його поглядом, двері зачинилися.

— Отже, на людей піти з ним ти не проти? — запитала я.

— Такого я не казав, — Гейл опустив лук. — Але якби у мене була зброя, яка б зупинила тих, хто в мене на очах знищив Округ 12... Якби в мене була зброя, яка б урятувала тебе від арени... Я б нею скористався.

— Я також, — зізналась я. Але як пояснити йому, що відчуваєш, вбивши людину? Образ її вже ніколи тебе не полишить...

До кімнати повернувся Біпер, ногами він незграбно затискав чорний прямокутний футляр, який впирався одним кінцем у підставку для ніг, а другим — йому в плече. Біпер подав футляр мені:

— Це для тебе.

Поклавши футляр на підлогу, я розстебнула засувки. Віко безшумно відкинулося — всередині, на ложі з бордового оксамиту, лежав неймовірно гарний чорний лук.

— Ого! — прошепотіла я, захоплено й обережно піднімаючи його у повітря — витончений, збалансований, елегантний, із загнутими кінцями, які нагадували розпростані в польоті крила пташки.

Було в ньому ще щось. Я завмерла, аби переконатися, що мені не привиділося. Ні, не привиділося: лук був справді живий. Притиснувши його до щоки, я шкірою відчула легеньку вібрацію.

— Що це він робить? — запитала я.

— Вітається з тобою, — пояснив Біпер з усмішкою на вустах. — Почув твій голос.

— Він упізнає мій голос? — здивувалась я.

— Тільки твій голос, — пояснив Біпер. — Розумієш, командування хотіло, щоб я створив просто красиву цяцьку, яка пасувала б до костюму. А мені все не йшло з голови, що це нечуване марнотратство. А раптом тобі знадобиться зброя? Не просто модний аксесуар, а справжня зброя? Отож я зробив зовні простенький лук, та всередину вклав усю свою уяву... Ліпше я вам на практиці покажу. Хочете випробувати свої луки?

Ще б пак! Мішені були вже готові. Стріли, які спроектував Біпер, були на перший погляд такі ж прості, як і лук. Але завдяки їм я могла за сто метрів поцілити точнісінько в яблучко. Різні види стріл — гострі мов леза, самозаймисті, вибухові — перетворили лук на універсальну зброю. Розрізнялися стріли за кольором. Крім того, завжди можна відмінити постріл за допомогою голосової команди — навіть не уявляю, для чого це мені. Щоб вимкнути лук, мені просто потрібно сказати «На добраніч». І тоді він засне, аж поки мій голос не збудить його знову.

Залишивши Гейла з Біпером, я в гарному гуморі повернулася до своєї підготовчої команди. Терпляче висиділа, поки мене приводили до ладу, а потім вбрала костюм, до якого тепер додавалася кривава пов’язка, яка затуляла шрам і повинна була свідчити, що нещодавно я була учасником бойових дій. Вінія пристебнула мені до грудей брошку з переспівницею. Я закинула на плече свій новий лук і сагайдак зі звичайними стрілами: Біпер знав, що мені не дозволять розгулювати округом із його особливими стрілами. Тоді мене відвели на знімальний майданчик, де щонайменше годину підправляли макіяж, виставляли світло і пускали дим. Поступово вказівок від невидимих людей, які сиділи в загадковій скляній будці, меншало. Фульвія з Плутархом здебільшого роздивлялися мене, не намагаючись щось підправити. Зрештою на майданчику стало тихо. Хвилин п’ять мене просто роздивлялися, аж нарешті Плутарх оголосив:

— Знято.

Мене підвели до монітора. Запис відмотали назад, і я побачила на екрані жінку. Її тіло здавалося міцнішим, мужнішим, ніж моє. Обличчя було в брудних смугах, які однак додавали їй сексуальності. Чорні брови були насуплені — в них читалася непокора. За спиною жінки клубочився сизий дим від вогню, який або щойно згас, або от-от розгориться. Я не впізнавала цієї людини.

Фіней, який крутився на знімальному майданчику ось уже кілька годин, підійшов до мене і з іронією в голосі мовив:

— Ти викликатимеш три бажання: вбити, поцілувати або стати тобою.

Всі були в надзвичайному піднесенні, цілком задоволені своєю роботою. Прийшов час вечері, але присутні наполягали на тому, щоб ми продовжили зйомки. Завтра нам треба буде зосередитися на промовах та інтерв’ю, а ще домогтися, щоб усі повірили, ніби я брала участь у бойових діях. А сьогодні від мене вимагали тільки одне гасло, тільки один коротенький рядочок для агітки, щоб увечері продемонструвати президенту Коїн.

«Народе усього Панему, ми кинули виклик, ми боремося, ми втамуємо свою жагу правосуддя!» — ось такий рядок. Судячи з усього, над ним працювали місяці, а