Читати книгу - "Чарівник Країни Оз"

— Хай тільки спробує! — вигукнув Страшило. — Ми вирішили знищити її.

— Що ж, — відгукнувся вартовий, — ви перші, хто заявляє про такий намір. До цього часу ніхто не прагнув знищити Злу Чаклунку, тому я був певен, що вона з вами вчинить так само, як і з рештою. Але стережіться, ця стара відьма дуже хитра і зла, вона неодмінно спробує зруйнувати ваші плани. Ідіть на захід, і рано чи пізно ви стрінетеся з нею.

Друзі подякували вартовому, попрощалися з ним і рушили на захід. Вони крокували зеленими луками, всіяними квітами маргариток і жовтцю. На Дороті була та сама шовкова сукня, в яку її вбрала Служниця в палаці, але тепер дівчинка з подивом помітила, що вбрання вже не зелене, а біле. Білими стали також стрічка і дзвіночок на шиї в Тото.

Незабаром стіни Смарагдового Міста зникли позаду. Іти було дедалі важче, а в цих краях не було ні будинків, ні ферм, ні оброблених полів.

Удень подорожні не мали де сховатися від палючого сонця, навкруги були тільки гори й каміння. Коли настав вечір, знесилені Дороті, Лев і Тото лягли на випалену траву, а Страшило й Залізний Лісоруб залишилися на варті.

Зла Чаклунка Заходу мала одне-єдине око, а зате видюще, наче телескоп, і бачила ним усе. Того вечора вона сиділа на ґанку свого жовтого замку й оглядала володіння. Раптом Чаклунка побачила Дороті та її друзів, які розташувалися на ночівлю десь на околицях її країв. Це видовище розлютило відьму, і вона свиснула в срібний свисток, який носила на шиї.

Миттю до замку примчала зграя сірих вовків. У них були прудкі ноги, гострі ікла й страхітливі морди.

— Біжіть на схід, там знайдете непроханих зайд. Розірвіть їх на клапті! — скомандувала стара.

— Хіба ти не збираєшся зробити з них рабів? — запитав Ватажок зграї.

— Ні, — відповіла Чаклунка. — Один напханий соломою, другий зроблений із заліза, третя — дівчинка, четвертий — Лев. Від них мені жодного зиску не буде, тому роздеріть їх, та й по всьому.

— Так і зробимо, — гаркнув Ватажок і кинувся виконували наказ, а за ним його зграя.

На щастя, Страшило й Залізний Лісоруб не спали і вчасно помітили наближення ворогів.

— Зараз я з ними розберуся, — сказав Залізний Лісоруб Страшилу. — Ховайся за мене, а я їх зустріну!

Він схопив свою гостро наточену сокиру і, коли на них накинувся Ватажок, Залізний Лісоруб махнув нею і відрубав голову вовку. Не встиг він підняти сокиру, як на нього кинувся наступний вовк і теж позбувся голови. У зграї було сорок вовків, і рівно сорок разів махнув Лісоруб, аж поєдинок скінчився — усі вовки лежали мертві.

Лісоруб поклав сокиру на землю і присів поруч зі Страшилом, а той сказав:

— Непогано, непогано, друже! Дрівець нарубав ти на славу!

Вони вирішили чекати, коли настане ранок і прокинеться Дороті. Дівчинка розплющила очі й із переляком побачила, що навкруги лежать кудлаті вовки без голів. Залізний Лісоруб розповів їй, що сталося, і вона від душі подякувала йому. Потім дівчинка поснідала, і компанія знову рушила в путь.

Того ж ранку Зла Чаклунка вийшла із замку й окинула простори своїм всевидющим оком. Виявилося, що її вірні вовки перебиті всі до одного, а зайди без перешкод мандрують далі. Вона ще більше розлютилася і двічі свиснула в срібний свисток. Миттю до неї злетілася тьма-тьмуща дикого вороння, аж небо потемніло. Зла Чаклунка звернулася до Ворона-Ватажка:

— Летіть на схід, виклюйте очі мандрівникам, розірвіть їх на шматки!

Величезна чорна зграя полетіла, куди їм звеліли. Коли Дороті побачила їх, то дуже злякалася, але Страшило сказав:

— Тепер моя черга. Лягайте на землю і не бійтесь нічого.

Вони так і зробили, а Страшило лишився навстоячки та ще й розкинув руки в боки.

Спочатку ворони злякалися його, як усі птахи лякаються опудал на городах, але Ворон-Ватажок каркнув:

— Це опудало, напхане соломою. Зараз я виклюю йому очі.

На цих словах Ворон кинувся на Страшила, але той схопив його за голову і скрутив йому шию. Вожак загинув, але інший ворон спробував ударити Страшила дзьобом. Та де там! Страшило скрутив шию і йому. Сорок ворон вилетіли на схід за наказом Злої Чаклунки, і тепер усі вони валялися мертвими біля ніг Страшила. Він дозволив друзям підвестися, і вони рушили далі.

Коли Зла Чаклунка дізналася, що всі її вірні ворони загинули, то шалено розлютилася. Вона схопила свій свисток і дмухнула в нього тричі.

Миттю в повітрі почувся гул, і до замку прилетів чималий рій чорних бджіл.

— Летіть до чужинців, — крикнула Зла Чаклунка, — і кусайте, кусайте їх до смерті!

Рій загудів і здійнявся в повітря, прямуючи на схід, щоб виконати наказ.

Першим помітив їх наближення Лісоруб, а Страшило швиденько допетрав, що треба робити.

— Вийми з мене солому, — сказав він Залізному Лісорубу, — і накрий нею Дороті, Лева й Тото. Солома захистить їх від бджіл.

Лісоруб не гаяв часу і мерщій зробив те, що мусив. Після цього він випростався і почав чекати чорних бджіл. Коли вони підлетіли, то виявили, що кусати нема кого, крім Лісоруба. Вони накинулися на нього з люттю і поламали свої жала об його залізне тіло. А бджоли без жал жити не можуть, тому незабаром біля Лісорубових ніг, наче купка попелу лежали рештки бджолиного рою.

Лев, Дороті й Тото вибралися зі свого прихистку дівчинка допомогла Лісорубу знову напхати соломою Страшила, і друзі вирушили в путь.

Коли Зла Чаклунка побачила своїм оком-телескопом жалюгідні рештки її могутнього бджолиного рою, вона ледь не збожеволіла від безсилої люті. Вона тупотіла ногами і скреготала зубами, але не знала, що й вигадати. Зрештою гукнула півтора десятка моргунів, озброїла їх списами і звеліла йти на схід, щоб знищити прибулих.

Моргуни не надто славилися хоробрістю, та мусили скоритися. Вони йшли зі списами напереваги, доки не побачили мандрівників. Тоді Лев грізно рикнув і стрибнув у їхній бік. Моргуни так налякалися, що кинули свої списи й нумо втікати!

Коли вони, похнюпившись, повернулися до замку, Зла Чаклунка боляче кожного відшмагала різками й послала знову працювати, а сама сіла сушити голову над тим, що ж робити далі. Вона ніяк не могла збагнути, чому всі її підступи зазнали невдачі. Проте Чаклунка була дуже хитрою і зрештою зрозуміла, що їй треба зробити.

У