Читати книгу - "Степан Бандера"

що Заксенгаузен дуже відрізнявся від інших німецьких концтаборів, наприклад, Бухенвальда й Освенціма (Аушвіца). Це було не зовсім звичайне місце перебування військовополонених й інших противників «Великої Німеччини». У Заксенгаузен нацисти відправляли найбільш важливих своїх в’язнів. Наприклад, саме тут перебував син Сталіна Яків Джугашвілі, причому йому також, як і Бандері, були надані цілком стерпні умови.

Один із радянських публіцистів на доказ співпраці ОУН з нацистами ставив риторичне запитання: чому ж вони не розстріляли Степана Бандеру, як, скажімо, Ернста Тельмана? Насправді, відповісти на це питання не складно. Так, справді, гітлерівці скоїли важкі злочини проти людства, але вони не були ідіотами. Ернст Тельман, вождь німецьких комуністів, був для нацистів усього лише ворогом, якого слід було знищити. А Степан Бандера був помітним політичним діячем, якого можна буде використати, як гадали нацисти, коли обставини складуться певним чином. Урешті-решт, можна назвати низку інших європейських політиків, які теж були в Заксенгаузені й залишилися серед живих. З другого боку, там загинули два відомі українські націоналісти – Іван Габрусевич з ОУН(б) і Олег Кандиба-Ольжич із ОУН(м) (він був замучений на допитах).

З останнім пов’язана, до речі, розповідь, що позитивно характеризує Бандеру. Його камера була розташована так, що він міг бачити тих, кого виводили на прогулянку. Побачивши Андрія Мельника, Степан Бандера, якому якимсь чином стало відомо про загибель Ольжича, милом написав на шибці його ім’я і поряд намалював хрест, повідомивши таким чином Мельникові про цю трагічну подію.

Потрапивши в концтабір, Бандера опинився поза процесом створення в окупованій гітлерівцями Україні УПА, офіційною датою утворення якої вже після Другої світової війни націоналісти, що залишилися на Заході, визначили 14 жовтня 1942 року. Тієї самої УПА, яка не тільки вступала в запеклі бої з передовими загонами Червоної Армії, не тільки успішно протидіяла багатотисячним силам створених НКВС і ВКП(б) загонів червоних партизан, але і – це історичний факт – багато разів проводила бойові операції проти гітлерівців і польських націоналістів.

Усю історію найвідомішого дітища ОУН – Української повстанської армії – умовно можна поділити на три етапи. Перший етап – від створення в 1942 році до 1944 року, коли практично вся територія України була очищена радянськими військами від нацистів. Другий – із другої половини 1944-го до 1950 року, коли загинув легендарний командир УПА Роман Шухевич. І третій етап – 1950—1954 роки. У цей період УПА командував Василь Кук (Вертко Леміш).

Незважаючи на те що Степан Бандера сидів у в’язниці, вся боротьба переважної більшості українських націоналістів під час Другої світової війни була пов’язана з його ім’ям. Саме тоді народжувалося відоме і для багатьох досі одіозне поняття «бандерівщина».

Запевнення радянських істориків в тому, що Бандера керував діями УПА, не можна вважати повністю голослівними. Їхня впевненість базується на цілком зрозумілих підставах. Ось тільки висновки зроблені були з ідеологічною підосновою. Річ у тому, що Роман Шухевич справді підтримував зв’язок зі Степаном Бандерою через його дружину Ярославу, якій давали побачення з чоловіком. На перший погляд здається дивною сама можливість подібних побачень, відповідно і розцінити їх можна як знак особливої прихильності нацистських властей все-таки до союзника, нехай він і завинив. Але, з другого боку, вельми дивно було б тримати Бандеру в концтаборі, при цьому знищивши його рідних братів. Це ніяк не в’яжеться з позицією особливої прихильності. Логічніше було би припустити, що німці, дозволяючи побачення Бандері, тим самим хотіли частково прихилити його до тіснішої співпраці, одночасно демонструючи йому безглуздя протидії за допомогою знищення рідних. Інакше кажучи, можливо, нацисти ніби казали йому: «Подивися, ми даємо тобі побачення з дружиною. З нами можна і потрібно співпрацювати. А якщо ти цього не хочеш, усі твої рідні будуть знищені». До цього можна додати, що гестапо напевно знало про зв’язки Ярослави Бандери з Шухевичем.

Німці намагалися увійти і в контакт із, мабуть, найбоєздатнішою силою – УПА. Заради цього вони врешті зважилися на те, щоб випустити людину, яка для українців, настроєних антирадянськи, була символом, – Степана Бандеру. 25 вересня 1944 року його й інших в’язнів-українців, зокрема деяких «мельниківців», випускають із Заксенгаузена. Є точні цифри кількості прибічників Бандери, що дістали волю, – триста; скільки було «мельниківців» – історія замовчує. Розрахунок нацистів будувався на тому, що українські «самостійники», довгий час пробувши в спільному ув’язненні, зможуть знайти точки дотику і, так або інакше, стануть у пригоді Німеччині.

Степанові Бандері і його прибічникам запропонували переговори про можливу співпрацю. Першою ж умовою таких переговорів Бандера висунув визнання «Акту відновлення Української Державності» і створення української армії як окремих, незалежних від німецьких, збройних сил самостійної держави. Гітлерівці визнати незалежність України не погодилися, вони прагнули створити пронімецький маріонетковий уряд і українські військові формування у складі німецької армії. У результаті Степан Бандера рішуче відмовився від співпраці з фашистським режимом.

Переслідуваний емігрант і головний провідник ОУН

Відкинувши пропозиції німецької влади про співпрацю, Бандера опинився в ситуації бездіяльності. За межами України, без усякої надії повернутися туди, побачити її вільною і незалежною, на напівлегальному становищі, у великій скруті. Але найгіршим було те, що в деяких принципових питаннях погляди його колишніх однодумців, соратників і побратимів раптово – звичайно, це відбувалося поволі, але виявилося відразу, – діаметрально розійшлися. Про життя Бандери в цей час відомо мало, і тому важко визначити, де правда, а де вигадка. Але на підставі наявних даних умовно його життя в цей період можна поділити на три частини.

Перша – політична діяльність, яка, хоча й була через певні умови нелегальною, все ж таки відоміша, попри цілковиту суперечність відомостей. Наступна – його особисте життя, яке теж мало бути законспірованим. І, нарешті, третя – це маловідома і повита таємницею історія замахів на нього.

Відомо, що Степан Бандера, відхиливши всі пропозиції й обіцянки нацистів, таки продовжував тісно з ними співпрацювати. Нібито у складі 202-ї команди абверу в Кракові він працював над підготовкою диверсійних загонів ОУН. Безглуздість цього твердження очевидна, хоча це й досі треба доводити, бо і тепер багато хто відстоює цю версію. Таким людям можна вказати на декілька невідповідностей: по-перше, ніякі диверсійні групи ОУН не проходили підготовку в нацистів під кінець війни; по-друге, абвер як такий на той час фактично припинив своє існування після того, як його шеф, адмірал Канаріс, виявився замішаним у змові проти Гітлера, що закінчилася невдалим замахом. Нарешті, відмовившись співпрацювати з гітлерівцями, чи міг Бандера увійти до хоч якихось нацистських структур? Простіше припустити, що німці, випустивши його на волю, продовжували тримати його