Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"

— А казав: не ляжеш. Ляжеш, суко!

Щоб улучити в потилицю, комісар нахилився нижче. Хоч вистачило й одного пострілу, проте вистрелив ще раз, ніби й справді розігрував виставу кривавого театру. Де був і драматургом, і постановником, і головним — єдиним! — актором.

— Хто ще хоче? Кому пече зустрітися з вашим богом? Ну ж бо, не сціть! Я поможу!

Відповіддю була мовчанка. Зійшовши зі страченого, Чумаков відступив убік, наче милостиво даючи всім присутнім широке поле для діяльності.

— Починай працювати, контро! Годину вам даю. Не вичистите мені приміщення за цей час — виноситимуть уже вас. Буде кому. Боротьба тільки починається.

Це звучало як пафосний виступ на мітингу й воднораз як беззмістовна промова божевільного, чий хворобливий стан навесні традиційно загострився. Шереметові здалося: комісар починає забалакуватися. Його слова обертаються на скоромовку. Ще трохи — і Чумаков просто на очах не лише у своїх жертв, а й у своїх товаришів ризикує остаточно втратити відчуття всякої реальності.

Артем бачив для себе лише два шляхи. Треба або виконувати наказ біснуватого, вантажити тіла й відстрочити власну смерть на кілька годин, або лягти на землю поруч із убитим Мироном й померти зараз.

Дилема була розв'язана несподівано. Чийсь кулак штовхнув збоку — і тут — таки почулося тихе:

— Гайда. Не стій. Бери.

Навіть не розгледівши, від кого пішла ініціатива, Артем відразу з якоюсь незрозумілою хапливістю ступив до мертвого свояка й підхопив його тіло під ліву руку. Переступивши через мерця, з правого боку зайшов невисокий чолов'яга, що з першого погляду видався Шереметові селянином, хоч у того не було ніяких особливих прикмет. У напівтемряві гаража — катівні всі в'язні мали однаковий вигляд: побиті, закривавлені, налякані, апатичні та приречені.

До тями його повернув сільський мужик. Подертий френч, штани кавалериста й солдатські черевики не могли обдурити Артема. Поруч нього стояв саме селянин. Колишній земський лікар упізнав цю статечну, неметушливу, хазяйську поведінку, зловив упевнений погляд, дарма, що серед трупів. Такими рисами наділена всяка народжена на землі людина. Статечно, ґрунтовно підходить вона до будь — якої роботи. Хай навіть останньої в її житті.

— Нумо, — повторив селянин. — Берімося.

Підхопивши тіло, вони поволокли його на подвір'я. Вусатий Дзюба взявся проводжати, показуючи дорогу, і невеличка процесія підійшла до вантажівки. Задній борт уже відкинули, поруч стояли червоноармійці з гвинтівками. Їх було всього двоє, та коли приречені порівнялися з ними, Артемові здалося, що вони проходять крізь солдатську лаву. І зараз, наче у відомому оповіданні графа Толстого[19], їх із незнайомим селянином почнуть, крім того, ще й лупити по спинах шомполами.

— Раз — два! — скомандував селянин.

Не відсапавшись, у запалі, що не знати й звідки взявся, Шеремет підняв важке тіло зі свого боку. Повалив на край кузова, підштовхнув трохи вперед і відступив. Хотів був шкандибати назад, та назустріч уже йшов Дзюба і спинив його коротким окриком:

— Куди, дядьки? Коли такі шустрі — лізьте отуди. Будете затягати. Слуг нема.

Поки Артем розібрався, чого від нього хоче вусатий чекіст, селянин спритно, наче його й не били, залазив у кузов. Озирнувся, махнув Шереметові рукою.

— Не стій. Сюди йди. Поможеш.

У віддаленому кутку лежало три лопати.

10

Навіть за такою страшною роботою час збігав швидко.

Гора мертвих у гаражі з досить низькою стелею здавалася більшою, аніж була насправді: коли трупи почали вкладати у своєрідний катафалк, то виявилося, що їх двадцять три. Дев'ятнадцять чоловіків усякого віку й чотири жінки, всі молоді. Кому належали відрубані руки — ноги, незрозуміло, проте деякі жертви були жорстоко скалічені. Відрубані частини за наказом комісара склали на брезент, замотали у вузол і закинули в кузов, немов мішок зі сміттям.

Ніхто з гурту в губчека не лишився. Усім звеліли моститися поруч із мертвими, по краях прилаштувалися червоно — армійці. Тепер кузов був заповнений ущерть, декому для певності довелося влягтися наспід. Ті, що не знаходили вільного місця, змушені були моститися просто поверх трупів. Шеремет далі тримався свого нового товариша, відчуваючи, що хоч вони й випромінюють якусь дивну для смертників упевненість, проте ані він сам, ані селянин не ризикнуть відчайдушно кинутися з вантажівки на ходу, щоб утекти. Час, змарнований серед мертвих тіл, зробив свою руйнівну справу: Артем відчував цілковиту апатію, пригніченість і брак волі до перемоги. Зовсім не думав про можливість порятунку. Лежав собі, дивився в захмарене небо й розумів: ось вона, його остання путь, передсмертна мандрівка, пряма дорога до кінця життя.

Помирати не хотілося. Але й жити, втративши чи не єдиних близьких людей, Ліду та Мирона, та ще й усвідомлюючи, що ту країну, до якої звик, теж невблаганно втрачає, Артем уже не міг. Тобто спробувати можна. Якщо виживе. Тільки не уявляв собі як.

Куди їх везли цього весняного ранку, Шеремет навіть не здогадувався. У камері, корчившись від болю, думав: усе кругом спинилося. Та вперше бозна за скільки часу, — за кілька днів чи тижнів, — вибравшись на свіже повітря, відчув: весна, улюблена пора року поетів і його трагічно загиблої дружини, не вповільнила своєї ходи. Навпаки, виявляла себе нестримно: вітерець не так холодив, обласкавлюючи все довкола першими квітневими повівами й наближаючи буяння природи. Іти з життя, розуміючи це, було ще недоречніше, ще болісніше. Тож Артем, щоб не ятрити душі, заплющив очі й лежав так, трясучись у такт вантажівці, яка підскакувала, коли гутаперчеві шини наїжджали на вибоїни.

Їхали за Київ, на околицю, кудись під дніпрові береги. Незабаром потягло річковою вологою. Шеремет розплющив очі, спробував визирнути з кузова, але дістав легенького, незлобивого тичка прикладом. Червоноармієць тикав більше для годиться, вказуючи приреченому на його місце, аніж хотів його по — справжньому огріти. Артемові навіть здалося, що юнак у будьонівці зовсім не сприймав його за ворога. Йому дали гвинтівку до рук, пояснили, в чому правда і за що треба воювати. Відтепер він старанно виконує наказ свого командира. Найімовірніше, жодну з жертв, хоч мертву, хоч живу, ці бійці не вважали за людей. Лише за істот, від яких треба очистити цей дивний новий світ, що його надумали збудувати більшовики.

Нарешті авто зупинилося.

Ніхто зі смертників не підвівся. Хряснули дверцята кабіни, і почувся аж надто бадьорий Дзюбин басок:

— Приїхали, дядьки! Вилазьте!

Арештанти по черзі, але