Читати книгу - "Биті є. Макс"

– Навесні?…

– А зараз хіба його можна чіпати? Колючий… І слова не скажи.

Пані Женя закивала задумливо: так, так… Маєш рацію. Максові нині пальця до рота не клади. Клацає зубами, сам не розуміє – хто друг, хто ворог.

– Добре, Вово, – лагідно так. – Тобі видніше…

Сердюк здивовано зиркнув на перезрілу грушу, що з кожним новим роком на неї дедалі більше скидалася дружина, мовчки підсунув до себе валізку: лагідної пані Жені Володимир Гнатович боявся набагато більше, ніж розлюченої. Точно, щось задумала!

– Максові зателефонуй! – вона ніби читала його думки. Повернулася до звичного командирського тону. – А то поїдеш і «до побачення» синові не скажеш.

Макс варився у гніві, як морква в казані. Бал. Його грандіозна ідея, його демонстративний виклик продажному суспільству, що мав дати відповідь не тільки пихатим гостям, а й самому Дюку, за кілька дні резонував не вибуховими аналітичними статтями і репортажами, у яких висміювалися хронічні благодійні зібрання селебрітіс у найфешенебельніших рестораціях і клубах, де часто гості так напиваються і наїдаються на халяву, що й забувають, навіщо припхалися. Ні! Преса обмежилася короткою констатацією факту: подія відбулася, гроші нужденним зібрали і розійшлися. Наче журналісти й самі не розуміли: а що у біса сталося?! Що то було: протест чи ексцентрична примха дивакуватого мажора?

Зранку в офісі фонду Макс нервово переглядав новини в Інтернеті, та жодної, принаймні мінімально співзвучної його сподіванням думки так і не з’явилося.

– Що змусить людей схаменутися?! – бурмотів роздратовано. Сам – як те гімно в ополонці: ні вашим, ні нашим.

Згадував темний, промерзлий цех, смердіння з кутів, у тата очі на лоба, Август хреститься, віце-прем’єр, сука, незворушний… Ковдри. Ковдри так і залишилися на брудній підлозі, коли сп’янілі спантеличені гості, мов ті щури, розбігалися геть. Опісля Ганна Іванівна збирала їх, складала на подіум, з якого Макс виголосив свою, як йому здавалося, катарсисну промову.

– Подвійний виграш, – казала Августу Альфредовичу, що він вештався порожнім цехом по закінченні забави, роздивлявся дрібнички, що їх деякі із гостей зопалу позалишали на столах. – Зможемо ковдри до дитячого будинку передати.

– Одна панянка ковдру забрала, – чув голос Юлії Скачко.

– То Нані Новаковська, – відповів Август.

Макс згадав чорняву дівчину у строгому брючному костюмі без пафосу. Так! Сумувала увесь вечір, стояла поруч із лисим дядьком, а коли гості почали роз’їжджатися, акуратно склала ковдру, притисла до грудей і так пішла з нею по битій цеглі, не вибираючи шляху. Поговорити б із нею. Нані… Та Нані, певно, знає відповіді…

– Максиме Володимировичу… – Август Закс зайшов до кабінету якраз тої миті, коли Макс укотре переривав Інтернет. – Я підрахував благодійні внески, що меценати переказали фонду після балу… Відмінний результат.

– А! То ми маємо не тільки найдорожчі у світі вовняні ковдри?! – віджартувався похмуро.

Август усміхнувся уїдливо.

– З ковдрами… То було цікаво. Сенсу замало, а так… кумедно… Люди кажуть: пробило на сантименти.

– Пожаліли бідах?

– Згадали дев’яності… Тоді-то усі нинішні капітали тільки зароджувалися. Важкі часи були… Стрілянина… У нелюдських умовах… працювали.

– Мені то нецікаво. Скільки грошей дали?

– Достатньо, – сказав Август.

Поклав на білий стіл папірці. Взявся пояснювати: цю частину коштів спрямуємо сюди, а цю маємо віддати ось туди… Та що далі вів, то більшою відразою кривилося Максове лице: пре-чу-дово! Так ми тут просто гроші відмиваємо?! Аби це зрозуміти, не треба було закінчувати Лондонську школу економіки і брати участь спостерігачем у роботі FATF – міжнародної комісії з боротьби із відмиванням грошей. А Макс тоді, у листопаді 2002-го, був на засіданні FATF у Римі. Старанно нотував тези з доповідей фінансистів із 35 країн, а коли у лютому 2003-го світ побачив остаточний звіт комісії, вивчав його ретельно і вдумливо. Так… На першому місці у відмиванні грошей стояли некомерційні й благодійні організації. Такі, як «Сила добра».

Макс відсунув папери надто рвучко. Август відсахнувся.

– Що з вами, Максиме Володимировичу?

Макс уп’явся поглядом у вицвілі Августові оченята.

– Я сам розподілю фінансові пожертви.

Закс дуже здивувався.

– Хіба Володимир Гнатович вам не пояснив? Тоді перечитайте статут фонду. Директор-розпорядник несе відповідальність за витрату коштів, що передбачені на благодійні проекти і акції.

– Тобто за десять відсотків?!

– Немало, Максиме Володимировичу! Немало!

– А дев’яносто…

– Рішення щодо цих коштів приймає опікунська рада фонду. Ваш тато в тому числі.

– Пральня?

– Ненавиджу жаргон! – Август зблід більше, ніж зазвичай. Губи сині. – Думаєте, на тому балагані, на який ви перетворили наш бал, люди випадково важкі часи згадали?! Їм і зараз непросто. Про мінімізацію витрат і податків думає кожний поважний бізнесмен. А ми… лише допомагаємо.

– Чи може директор-розпорядник запропонувати опікунській раді свій варіант розподілу пожертв? – запитав Макс холодно, хоч всередині окріп.

– Опікунську раду очолює Володимир Гнатович. Поговоріть із ним, – крижаним голосом відповів Закс.

Паскудство! Макс набирав мобільний батька, очей із Закса не зводив.

– Зараз же і поговорю…

– Володимир Гнатович відлетів годину тому, а у літаку мобільні відключають, – нагадав той. – Вам телефонував, але ви не відповіли.

Макс віджбурнув мобільний, сіпнувся до старого, прошипів украй ввічливо:

– Ніяких рухів, Заксе! Чекатимете мого повернення. Завтра ж до тата полечу.

А нелегка справа… До Нового 2009 року – два дні. Білетів – фіг знайдеш. У Дори немає закордонного паспорта.

– На автівці поїду! Завтра! А сьогодні треба зробити Дорі паспорт! Ганна Іванівна із цим упорається. Так, Ганно Іванівно? І про візи не забудьте.

– Зрозуміло!

Пані Женя почула, ледь не впала.

– Максимчику, тільки не це! Ти телевізор дивишся?! У поляків дорогу замело, у німців затопило… Давай татові дзвонити. Хай назад летить, раз у вас такі справи невідкладні!

– Ні, мамо. Ні! Чонган відізвався. У Брюсселі тиждень буде. Давно не бачилися…

– Добре! Збирайся. Буде тобі літак, – пообіцяла пані Женя і рвонула до тата.

Старий Перепечай квиток організував за годину, чим, сам того не відаючи, довів до інфаркту диригента камерного симфонічного оркестру, який з колективом летів до Бельгії на якийсь фестиваль, бо за годину до відправлення той дізнався, що замість 52 квитків оркестру якогось біса надали 51, а у нього і так валторна захворіла, альт у запої, а тут тобі таке лихо: ще одного треба на батьківщині залишити!

– Квиток один? – Макс забув подякувати спритній мамці. – Я із Дорою хотів летіти.

– Зі справами упораєшся, наступного разу разом полетите, – лагідна. – Якраз Дорі паспорт зроблять… А тато тобі уже номер у готелі замовив. Чекає…

31 грудня 2008 року Макс Сердюк стояв на сяючій вогнями площі Гранд-плас, яка у святкову годину більше нагадувала величезний рухливий торт з