Читати книгу - "День опричника"

Якиманкою переповненою, знову червоною смугою. В’їжджаю на Кам’яний міст. Сонце з-за хмар зимових визирнуло, Кремль освітило. І засяяв він. Славно, що ось уже 12 років як він білокам’яним став. І замість бісівських пентаклів на вежах Кремля Московського сяють золотом державні орли двоголові.

Дивний Кремль при ясній погоді! Сяйво лине від нього. Сліпить очі Палац Влади Російської так, що аж дух перехоплює. Рафінадом біліють стіни й вежі кремлівські, сухозолотицею палають куполи, стрілою здіймається в небо дзвіниця Іоанна Ліствичника, суворими стражниками стоять кругом ялини блакитні, вільно й гордо майорить прапор Росії. Тут, за стінами білокам’яними, сліпучими, зубчастими — серце землі Російської, престол держави нашої, средостіння й осереддя всієї Росії-матінки. За ра фінад Кремля, за державних орлів, за прапор, за мощі правителів російських, у соборі Архангельському впокоєні, за меч Рюрика, за шапку Мономаха, за Цар-гармату, за Цар-дзвін, за бруківку площі Красної, за Успенський собор, за вежі кремлівські не шкода й життя своє віддати. А за Государя за нашого — і другого життя не шкода.

Сльози навернулися…

Повертаю на Воздвиженку. Смикає мене мобіло трьома ударами батога: тисячник із загону «Добрі молодці» доповідає, що все готове в них до гасіння. Але хоче деталі уточнити, утрясти, обмізкувати, обкумекати. Не впевнений, ясна річ. Так для того ж я до тебе і їду, капустяна ти голово! Цим загоном молодий граф Ухов із Внутрішнього Кола верховодить, а підкоряються вони особисто Государеві. Повна назва їхня: «Союз російських добрих молодців в ім’я добра». Хлопці вони молоді, запальні, правильні, але нагляду потребують. Оскільки з керівництвом у них від самого початку щось не склалося — не щастить на мізкуватих, хоч заріжся! Щороку Государ тисячника їхнього змінює, а толку, як і раніше, мало. Містика… Ми в опричнині цих архарівців «добромольцями» звемо. Не все в них виходить, ох, не все… Ну, та нічого, допоможемо. Поділимось досвідом, не вперше.

Під’їжджаю до їхньої управи, багато прикрашеної. Мізків у них мало, а ось грошей — хоч сракою їж. Аж тут — червоний дзвінок на мобіло. Справа важлива. Батя:

— Ком’яго, ти де?

— У «добромольців», Батю.

— Кидай їх до біса, дуй в Оренбург. Там наші з митниками зчепились.

— Так це ж лівого крила клопіт, Батю, я ж у цій справі колишній.

— Чапиж матір ховає, Сірий із Воском у Кремлі в графа Савельева на нараді, а Самося-дурень в’їхав у когось зі Стрілецького Приказу на Остоженці.

От тобі й на.

— А Балдохай?

— У відрядженні, в Амстердамі. Давай, Ком’яго, дуй, поки нас не взули. Ти ж працював на митниці, знаєш ‘їхню кухню. Там кусень тисяч на сто, серйозна тяга. Зірветься — не пробачимо собі.

Митники й так знахабніли за останній місяць. Розберись!

— Слово й Діло, Батю!

Та-а-к. Оренбург. Це значить — Дорога. А з Дорогою не жартують. За неї битися треба до крові. Дзвоню «добромольцям», даю відбій до вечора:

— На виття приїду!

Вирулюю на бульвари, потім — знову через міст Кам’яний у підземну Калузьку-2. Широка вона, рівна. Витискаю 260 верст на годину. І через вісімнадцять хвилин під’їжджаю до Внуковського аеропорту. Ставлю свій «мерин» на державну стоянку, проходжу до зали. Зустрічає мене дівиця в синій формі «Аерофлоту» з аксельбантами, із шиттям срібним, у ботфортах і рукавичках із білої шкіри, запрошує до коридору безпеки. Притуляю праву руку до квадрата скляного. Зависає в повітрі, смолою сосновою ароматизованому, усе моє життя: рік народження, звання, місце проживання, громадянський стан, реєстр, звички, тілесно-душевні прикмети — родимки, хвороби, психосома, ядро характеру, смаки, вади, розміри членів і органів. Дивиться дівиця на душевність і тілесність мою, розрізняє, порівнює. «Прозорість у всьому», — як каже наш Государ. І слава Богу: ми в себе на батьківщині, чого соромитись. © http://kompas.co.ua

— Куди зволите летіти, пане опричнику? — питає службовка.

— Оренбург, — відповідаю. — Перший клас.

— Ваш літак вилітає за двадцять одну хвилину. Вартість квитка — 12 карбованців. Час у польоті — п’ятдесят хвилин. Як будете платити?

— Готівкою.

Ми тепер завжди й скрізь платимо тільки справжньою монетою.

— Якою?

— Другого карбування.

— Чудово, — вона оформляє квиток, розмішуючи повітря руками у світляних рукавичках.

Я даю гроші: золоту десятку зі шляхетним профілем Государя й два карбованці. Вони зникають у матовій стіні.

— Прошу вас, — легко вклонившись, вона запрошує мене пройти до палати очікування для пасажирів першого класу.

Проходжу. Одразу ж чоловік у папасі білій і білій козачій формі з найнижчим поклоном бере верхній одяг. Віддаю йому чорний каптан із шапкою. У просторій палаті для першого класу народу небагато: дві родини багато виряджених казахів, четверо тихих європейців, старий китаєць із хлопчиком, дворянин з трьома слугами, якась самотня пані й двоє гучноголосих, п’яненьких купців. І всі, за винятком пані й китайців, щось їдять. Трактир тут гарний, знаю, їв не раз. А після чечужок золотих завжди закусити кортить. Сідаю за стіл. Миттю з’являється прозорий служка, ніби зійшовши з гоголівських сторінок безсмертних — повнощокий, червоногубий, завитий, усміхнений:

— Чого зволите-с?

— Зволю я, братику, випити, закусити й попоїсти легенько.

— Горілочка житня із золотим і срібним пісочком, ікорка осетрова шанхайська, баличок тайюаньський, груздики солоні й у сметанці, холодець яловичий, заливний судачок підмосковний, окіст гуандунський.

— Давай-но срібної житньої, груздів у сметані й холодець.

Чим погодуєш?

— Юшечка чечужна, борщ московський, качка з ріпою, кролик у локшині, форель на вугіллі, підсмажка яловича з картоплею.

— Юшку. І склянку солодкого квасу.

— Слухаюсь.

Прозорий зникає. З ним можна було поговорити про що завгодно, хоч би й про супутники Сатурна. Пам’ять у нього в принципі безмежна. Якось напідпитку я спитав у місцевого прозорого формулу живородного волокна. Назвав. А потім якнайдокладніше переказав технологію процесу. Батя наш, коли вип’є, любить ставити прозорим одне-єдине питання: «Скільки часу залишилось до вибуху Сонця?» Відповідають з точністю до року… Але зараз — нема часу на кураж, та й їсти хочеться.

Замовлення миттю з’являється зі столу. Отакі от столи тут гостинні. Горілки подають завжди графин. Випиваю чарку, закушую солоними груздями в сметані. Краще за цю закуску поки що нічого не вигадано людством. Навіть нянчині малосольні огірки тьмяніють поруч із цим. З’їдаю пречудовий шматок холодцю з гірчицею, випиваю залпом склянку солодкуватого квасу, беруся за юшку. Її завжди не поспішаючи їсти треба. Їм, у різні боки поглядаю. Купці закінчують другий графин, теревенять про якісь «протягування третього ступеня» і «стосильні паракліти», якими вони отоварилися в Москві. Європейці неголосно перемовляються по-англійськи. Казахи белькочуть по-своєму, поїдаючи тістечка і запиваючи їх чаєм. Китаєць із хлопчиком жують із пакетиків щось своє.