Читати книгу - "Книга пригод 3"

Ватажки завели мову про міцні укріплення.

— І дозорів багато всюди, — похмуро сказав пан Чапек із Сан, отримавши звістку від розвідників. — Внизу, в передмісті, також.

— Знайомих тут теж багато. Ті, з Хойниць, гострять на нас зуби, — мовив Краловець. — А ще дикі люди — морські розбійники, «діти кораблів…».

— І наші! Краяни з Чехії, люди однієї з нами мови теж з ними! — закричав пан Чапек. — Мені соромно перед поляками. За весь чеський люд мщуся я німцям, а вони там… Боже, щоб їх усіх побив грець! Мерзенні зрадники! Потрапили б вони до моїх рук! — Схвильонаний гетьман, блиснувши очима, помахав Тчеву п'ястуком.

Старий Рокитенський теж пильно дивився на місто, немов хотів відшукати зрадників. А коли ватажки повернули своїх коней і почали спускатися вниз, Рокитенський ще раз подивився на Тчево. «Що, коли й мої там?» — подумав старий ватажок. Ця думка вельми його гнітила.

Сирітське військо не стало табором біля самого Тчева. Порадившись, чехи дійшли висновку, що самі, без поляків, місто штурмувати не зможуть, їхні атаки будуть легко відбиті.

Тож і йшли Сироти повз місто бойовою лавою, попереду вершники з обложниками, а за ними вози й піші загони. Галасливе страшне військо сунуло вперед, і вояки співали так, що той жахливий і могутній спів долинав аж до міста. Таким могутнім співом під Домажлицями таборити зігнали з поля бою ворогів чаші й святої правди.

Заспівали вершники й піші. Співав і Рокитенський, ідучи на чолі свого загону. Він похмуро дивився на Тчево, на фортечних мурах і валах якого метушилися люди.

«Чи вони там, чи дивляться сюди, на наше братство? — майнуло йому в голові. — Почувши цей спів, побачивши своїх, вони збіжать униз, палаючи від сорому, і втечуть від німців геть, якщо в них не затьмарені голови, а інакше, а інакше…»

Не знаючи, що «інакше», ватажок перестав співати, але очі в нього знову заблищали…

Далеко вони не від'їхали. За півгодини їзди від Тчева вся польова громада спинилась і стала табором, загородившись возовим укріпленням, біля села Собкова.

Звідси через спустошену безлюдну рівнину вони дивилися на Тчево, що височіло над лискучою річкою. В цей непривітний, сумний, майже осінній полудень місто здавалося похмурим. Надвечір примчала чота польських вершників при повному озброєнні й повідомила, що їхнє військо вже стоїть біля міста і розбиває там табір. Серед Сиріт поширилась чутка, що завтра вони вирушать назад, ближче до Тчева, і післязавтра разом з поляками візьмуть місто в облогу. Про це, напевно, йшла мова, бо сам гетьман Чапек і панотець Прокупек в супроводі загону вершників одразу виїхали до польського табору. Вже посутеніло.

Тим часом до табору повернувся з об'їзду Товчи-мак Рокитенський зі своїм загоном. Він був біля самого міста, на відстані гарматного пострілу, але з ворогами ніде не здибався. Лише з передмістя старого ватажка привітали стріляниною з луків й дикими криками. Стріл він не помічав, а з пустопорожнього галасу нічого не зрозумів, хоча й добряче напружував Слух, щоб почути бодай якесь чеське слово. Тепер, злізши з коня він пішов просто до гетьманового намету, де застав лише військового підписаря і Яна Краловця. Йому розповіли, куди поїхали пан Чапек і управитель та що готується на завтра.

— Треба щось робити, — мовив старий ватажок. — Хоча б через тих… — махнувши рукою, він замовк. Старші, знаючи його лють, зрозуміли, кого він має на думці.

Утомлений Рокитенський ліг у намет і, молячись, швидко заснув. Помолився і за Їржика. Старий вояк спав міцно і, хоча його намет був за кілька кроків від гетьманового, не почув, як пан Чапек і панотець Прокупек опівночі повернулися з польського табору. Лише на світанку він розплющив очі. Його розбудив вітер, який дув так сильно, аж намети хиталися, хоча й стояли за возовим укріпленням. Було холодно, як восени. Ватажок надягнув хутро і вийшов з намету. В таборі ще спали. Він виліз на якогось воза й задивився на місто. Тут, на цьому високому місці, Рокитенський відчув усю міць вітрюгана, і йому довелося притримувати руками поли хутра й хутряну шапку на голові. Корогви на возах і біля наметів тріпотіли. Рівнина, що простяглася під низькими хмарами від возів до міста, була безлюдна. Лише де-не-де чорніли постаті кінних чатових. А он якийсь вершник несамовито мчить у напрямку табору, а за ним — другий. Це з польського табору. Гінці. Щось везуть. Гострий зір старого ще якусь хвилю стежив за ними, а потім знову вп'явся у Тчево, яке, немов велетенська тінь, темніло у вранішньому тумані.

Ось там блиснула заграва — але не нагорі, а внизу. Товчимак розгубився.

Може, це в польському таборі, може, там щось зайнялося? А заграва розросталася. Ні, то не в таборі, а таки в передмісті! У Товчимака від радості заблищали очі. Тим часом два вершники вже доїхали до табору. Гетьман хутко зліз з воза, ще раз подивився на небо, яке над містом забарвилось кривавою загравою.

Це вже помітили й інші в таборі: люди лізли на вали чи протискувалися до гетьманового намету, куди саме завели розпашілого поляка, що примчав на змиленому коні. І тільки-но той зайшов до намету, як біля брами табору вже стояв другий гонець. Через кілька хвилин з гетьманового намету вийшли військовий писар Бужек та Ян Краловець і понесли по табору накази.

Між довгими рядами возів, що губилися в світанковій імлі, залунали сурми й команди. Вершники сідлали коней і вбирались, як піші, в обладунки; вояки квапилися від возів і наметів на табірний плац, на місця своїх загонів, а старші й ватажки їх шикували.

Табором поширилась чутка, що польські вершники ще затемна хотіли вскочити до передмістя, але наштовхнулись на «морських розбишак» та іншу потолоч німецьких хрестоносців; тому з польського табору були змушені надіслати допомогу, й таким чином сутичка переросла в бій за передмістя. Поляки запалили передмістя, і німці почали тікати. А вогонь дедалі розростався і розлітався так, що вже зайнялися штахетники й зруби на валах і в брамах.

Перший на чолі великого загону кінноти з табору вирушив сам пан Чапек із Сан, доручивши командувати військом панотцеві Прокупеку. Біля гетьмана їхали Гертвік Рушиновський і пан Петр з Остророга, а за ними, поперед усіх вершників, — старий Рокитенський. Кінні мчали шаленим чвалом, набагато випередивши піших вояків, що вирушили з табору слідом за ними.

Мчали проти сильного вітру, але вітер сьогодні був їхнім спільником, бо швидко