Читати книгу - "Щастя Ругонів"

Буржуазія — недавні комерсанти, адвокати, нотарі, увесь чванливий заможний маленький світ нового міста — намагається розворушити життя в Пласані. Вони ходять на вечірки до пана підпрефекта й мріють самі вряджати такі бали. Вони шукають популярності, кличуть робітника «мій друже», розмовляють з селянином про врожай, читають часописи і в неділю ходять із своїми жінками на гулянки. Це місцеві передові уми. Тільки вони одні дозволяють собі осміювати міські вали і не раз вимагати, щоб «отці міста» зруйнували старі стіни, «ці пережитки минулого». Проте найзатятіші скептики відчувають велику радість, коли який-небудь маркіз або граф привітає їх легким поклоном. Мрія всякого буржуа з нового міста — бути допущеним в салони в кварталі св. Марка. Але добре знаючи, що ця мрія не може здійснятися, вони гучно йменують себе «вільнодумними людьми», одначе насправді ці вільнодуми вельми шанують владу і радніші кинутися в обійми всякому першому рятівникові при найменшому ремстві народу.

Людність, що працює й нидіє в старому кварталі, не така прикметна. Там становлять більшість простий народ, робітники, але є й крамарі, і навіть декілька негоціантів. Пласан далеко не комерційний центр; він тільки збуває місцеві вироби: олію, вино, мигдаль. Промисловість же презентована двома або трьома гарбарнями, що псують повітря на одній вулиці старого кварталу, кількома фабриками ярочкових брилів та миловарнею в передмісті. Гендлярі та промисловці, хоч і бувають великими святами в гостях у буржуа нового міста, проте живуть звичайно серед робітників старого міста. Купці, крамарі та робітники мають між собою спільні інтереси. Тільки в неділю власники причепурюються по-святковому і цураються простолюддя. Проте робітництво становить лише п’яту частину населення і затушовується серед нероб.

Влітку мешканці всіх трьох кварталів Пласана зустрічаються раз на тиждень віч-на-віч. У неділю, після вечірні, все місто виходить погуляти на проспект Совер, навіть шляхта. Але й тут, на цьому так званому бульварі з двома платановими алеями, утворюються три окремі потоки. Буржуа нового міста з’являються тільки мимохідь; вони виходять з Великої брами, звертають праворуч до вулиці Майль і гуляють там до самої ночі, а шляхта й простолюд походжають проспектом Совер. Уже більше сторіччя, як дворяни вибрали собі алею, що проходить південною стороною бульвару, вздовж ряду палаців, звідки найраніше ховається сонце. Простолюд задовольняється північною алеєю — тим боком, де є кав’ярні, ресторани й тютюнові крамниці. Цілий вечір простолюд та аристократи гуляють туди й сюди, вгору і вниз тим проспектом, але ніколи ні одному робітникові, ні одному дворянинові й на думку не спадає перейти на той бік. Їх відокремлює шість або вісім метрів, але уміж ними тисячі миль, і вони просто тримаються рівнобіжних ліній, що їм ніби й не треба з’єднатися на цьому світі. Навіть за революційних часів вони не переходили на чужу алею. Традиційні недільні прохідки, щоденний оберт ключа в міських воротах — явища одного й того ж порядку, яких досить, щоб скласти думку про десять тисяч мешканців Пласана.

У цьому своєрідному осередку до 1848 року скніла малопоштива і малошанована сім’я, голові якої, П’єрові Ругонові, випало завдяки деяким виключним обставинам зіграти вельми значну ролю.

П’єр Ругон був син селянина. Його родичі по матері, Фуки, як їх називали, мали в кінці минулого сторіччя чималий клапоть землі в передмісті поза старим кладовищем св. Мітра; цю землю приєднано пізніше до Жа-Мефрену. Фуки були найбагатші городники на всю околицю, вони постачали городину цілому кварталу Пласана. Їхній рід вигас за декілька років перед революцією. Залишилась одна тільки дівчина, Аделаїда, що народилася 1768 року. Вона осиротіла на вісімнадцятому році — батько її помер у божевільні. Дівчина була висока, тонка, бліда, з блудними очима і з чудними манерами. В дитинстві її вважали за дику. Але, зростаючи, вона здавалася ще чуднішою. Деякі її вчинки були такі дивацькі, що їх не могли з’ясувати навіть люди, що їх мали в передмісті за мудреців. Невдовзі почали гомоніти, що й вона, як і її батько, божевільна. Через півроку, як Аделаїда залишилася сама на світі, одібравши спадщину, що робила її багатою нареченою, пролетіла чутка, що вона одружилася з якимсь садівником Ругоном, дурним як колода мужиком, родом з Нижніх Альп. Останній з Фуків узяв його за наймита на літо; Ругон залишився в наймах у дочки померлого, і от наймит раптово посів завидливе становище чоловіка господині.

Шлюб цей здивував усіх; ніхто не міг зрозуміти, чому Аделаїда обрала грубого, гладкого, незграбного. селюка, що ледве міг розмовляти французькою мовою, а не кого-небудь з синів багатих хліборобів, що вже давно залицялися до неї. В провінції ніщо не може залишатися нез’ясованим, і всі подумали, що тут ховається якась таємниця, припускали навіть, що цей шлюб викликаний невідкладною потребою. Але факти спростували ці наклепи. Аделаїда породила сина через рік після весілля. Кумасі почували себе ніяково, бо вони не могли припустити, що помилились, й поклали собі будь-що з’ясувати отой секрет. Почали шпигувати за Ругонами і скоро здобули багату, поживу, щоб пустити поговір. Через рік і три місяці після шлюбу Ругон умер наглою смертю, від сонячного вдару, що спіткав його жаркого полудня, коли він полов у городі моркву. Ледве минув рік, як молода вдова наробила сорому, якого ще й не чули. Кумасеньки дізналися, що вона мала полюбовника, та й вона, здавалося, з цим не ховалася, бо багато чули, як вона казала при людях «ти» наступникові бідного Ругона. «Як! Не минуло й року, як овдовіла, та вже й полюбовник», — шипіли кумасеньки. Таке занедбання звичаїв здавалося вже дивовижним, суперечило здоровому глуздові. Але що найбільше додавало гостроти цьому нікчемному вчинкові, так це чудний вибір Аделаїди. У глухому кінці завулка св. Мітра, у брудній хатині, задвірок якої виходив на землю Фуків, жив чоловік, що мав погану славу, відомий за прізвиськом «паскудник Макар». Цей чоловік зникав іноді цілими тижнями; потім коли-небудь надвечір знову з’являвся, йшов, заклавши руки в кишені й висвистуючи, ніби повертався з гулянки. Жінки, що сиділи на порозі свого дому, бачачи його, казали: «Дивись, це паскудник Макар. Він, мабуть, сховав рушницю й мішок у якійсь ямі на Віорні». Всі знали; що Макар не мав ніяких прибутків, а проте, перебуваючи в місті недовгий час, якось умів добре попоїсти й попити. Особливо він страшенно напивався: пив він один на один, сидячи за столом у шинку, встромивши, мов дурний, свої очі в склянку, нічого не чуючи навколо себе. І коли шинкар замикав двері своєї корчми, Макар виходив твердими кроками, високо піднявши голову,