Читати книгу - "Не такий"

кіно, упізнаний літаючий об’єкт шугнув понад партами і впав просто на плече Рульової, яка саме копирсалась у своєму рюкзаку. Інка завмерла, не розуміючи, хто посмів замахнутися на неї — першу красуню класу (так вона вважала). Потім розвернулась, окидаючи кабінет гнівним поглядом, і спинилася на Віці, яка спокійно витирала руки від крейди вологою серветкою.

— Ти що, коза, страх втратила!? — підлетіла до неї розлючена Рульова. — Ти, чуперадло бісове, зараз мені цю кофточку вилизувати будеш! Ти знаєш, скільки вона коштує?

— Мене це не цікавить! — підняла Чмиря очі на Інку, продовжуючи витирати руки. Рульова несподівано для всіх схопила Віку за волосся, різким рухом стягнула зі стільця і штовхнула у прохід між рядами, лаючись так, що вуха в’янули.

— Ой! — голосно скрикнула Віка, яка не сподівалась такого навіть від Рульової.

Клас затих, захоплено спостерігаючи дівчачі бої без правил. А на допомогу Рульовій підскочила Фіона, і вони обидві почали бити свою нещасну жертву, цілячись при цьому в обличчя, яке Віка інстинктивно затуляла долонями.

— Руки забери, бо гірше буде! — кричала розпашіла Інка. — Я тобі зараз твої овечі баньки повидираю!

І справді дряпонула Віку своїми яскраво-червоними нігтями. По обличчю Чмирі заструменіла кров. Хтось із хлопців захоплено свиснув. Довгоп’ятий дістав мобільника і почав знімати з різних ракурсів дійство, яке доти бачив хіба в американських бойовиках.

— Давай, Рульова! — скандували деякі дівчата. — Зроби із неї млинець без масла!

— Ставлю 20 гривень, що Інка її розчавить! — кинув клич Дімич Заремба. Діти поділилися на групи і почали робити ставки на час, за який Рульова доведе до кінця цей «поєдинок».

Так тривало кількадесят секунд. Потап, який теж сидів собі й читав, не відразу повернувся у реальність і зрозумів, що відбувається. А коли зрозумів, скочив зі свого місця, розштовхав незадоволену його вчинком масу і втрутився у перебіг подій.

— Ти що, дурепо, робиш? — відтягнув він за талію Інку, яка виривалась і намагалася востаннє копнути повалену жертву, а відтак роздерла Потапові обидві руки своїми гострими нігтями. Денис перегородив їй собою доступ до Віки і напівборцівським прийомом відкинув убік Фіону. Щоб дівчата вгамувалися, дав кожній легенького «заспокійливого» ляпаса. Клас розчаровано загув, не розуміючи вчинку Потапа, який позбавив їх такого видовища.

— Ах ти козел товстий! — налетіла Рульова тепер і на нього. — Ти завтра будеш жаліти, що на світ народився! Мамине молоко виплюнеш, дебіл! — погрожувала вона.

Свої п’ять копійок вставила і Фіона: вона теж обіцяла влаштувати горе-рятувальнику пекло на землі. Однак Потап, не звертаючи увагу на двох фурій, підійшов до Віки, яка вже сиділа на підлозі і втирала сльози, розмазуючи кров по обличчю. «Чорт! — подумав Потап, дивлячись на неї, — це ж і я так в грязюці колись валявся!» Він пригадав події кількарічної давнини, які досі боліли хлопцеві і не хотіли забуватися. Злість на однокласників, більшість із яких отримували насолоду від побиття Віки, накрила Потапенка, наче хвиля.

Він допоміг Чмирі встати, обійняв її за талію і живим коридором, який вибудували мовчазні однокласники, котрі спостерігали за Потапом так, наче він був гуманоїдом з іншої планети, вивів Віку з класу. В дівчачому туалеті допоміг їй змити кров з обличчя, повернувся назад, у цілковитій тиші забрав свої речі та речі Віки, а потім разом із дівчиною вийшов зі школи.

— Дякую тобі! — поглянула Віка на Дениса лагідними очима, коли вони прощалися біля під’їзду. Дорогою додому дівчина заспокоїлась і навіть почала жартувати про цей невдалий день. Потап несподівано помітив, який у неї світлий, аж променистий погляд, які красиві, пронизані сонячними іскорками, сірі очі — неможливо відвернутись! Якби ж іще не синці, що поволі розбухали і темнішали…

— Немає за що! Заходьте ще, тільки не дуже часто! — спромігся на жарт Потап, намагаючись розрядити атмосферу, яка враз наче згустилася між ними.

Віка на секунду затрималася, мовби збиралася ще щось сказати, однак промовчала і почала підніматися сходами до дверей. Хлопець проводжав поглядом її незграбну фігуру і йому чомусь не хотілося йти від цього пошарпаного, давно нефарбованого будинку з облупленими вхідними дверима. Всередині прокидалося нове почуття, що його Денис не міг пояснити навіть самому собі: наче метелики тріпотіли крилами в животі! Несподівано дівчина зупинилась і обернулась до Потапа.

— Знаєш, а ми з тобою зовсім не такі, як інші. Ти помітив? — тихо промовила вона. — Один товстий, друга страшна… Ніколи не задумувався?

Вона зненацька підскочила до Дениса, цмокнула його вологими губами, потрапивши десь у брову і, вже не оглядаючись, стрімко забігла в під’їзд. Потап ще трохи постояв і теж пішов додому, дорогою обдумуючи Вікині слова та дії.

Хлопець вирішив не йти на лінійку на честь останнього дзвоника, бо не хотів ні бачити, ні спілкуватися з жорстокою зграєю, якою показав себе восьмий «А». Не відповідав він і на дзвінки Ромка Загорського, який обривав мобільник Дениса, наче збирався повідомити йому щось суперважливе. Школа залишилась десь там, в іншому житті. Для Потапа вже розпочалися канікули.

Розділ 15

— Та не хочу я туди їхати! — відбивався Потап від радісної матусі, котра повернулася ввечері з роботи і, наче коштовний подарунок, простягнула йому путівку в літній дитячий оздоровчий табір.

Але мама, пригадуючи свою піонерську юність — вигукування гасел, співи біля вогнища, — не слухала Потапа і тільки замріяно посміхалась. Ностальгія перетворювала ненависні раніше літні місяці, які минали далеко від родини, на чудові спогади про прекрасних вожатих, котрі, як ніхто інший, розуміли дітей, чистенькі будиночки та теплу річку, в якій можна було досхочу нахлюпатися. Тим паче, що з грошима в Потапенків було сутужно, а тут раптом хтось зі «своїх» відмовився від путівки і вона майже безкоштовно дісталася мамі.

— Денька! Ну чого ти брикаєшся? Я ж для тебе старалась! — умовляла його мама. — Чим ти займатимешся ціле літо? А так — три тижні повного пансіону, ліс, свіже повітря! Дівчата, врешті-решт!

— Не потрібні мені ті дурепи! — згадав Потап про останню пригоду у школі. — Я там нікого не знаю… І що робити, там теж не знаю!..

— От же впертюх сякий-такий! Там тобі все розкажуть і покажуть! І табір такий класний. Туди путівку взяти — це все одно, що в лотерею виграти! — навела мама останній, вагомий, на її думку, доказ.

Потап сумно зітхнув і змирився з неминучим. Раніше він кожного року їздив майже на все літо до бабусі та діда, татових батьків, які жили недалеко від міста, у великому селі. Хата там була чималенька, зі всіма зручностями, просторим двором і різношерстим хазяйством, за яким