Читати книгу - "Фаренго. Ч. 2. Гніздо"

не бути. Не вміємо ми з тобою балакати по-начальницьки», — напророчив тоді науковий керівник і налив Закові перший у його житті шкалик чистісінького лабораторного спірітус віні. Науковий керівник був тіронійцем. Старим і битим життям сельвологом, що чудом вижив у болотяних лабіринтах Озера Кларта.

Все ще згадуючи смак того ритуального спирту, ксенобіолог вибрався з протиперевантажної ніші й допоміг Дімері відчепитись від затискувачів і стрічок. Пілоти вже просканували ущелину і повідомили, що жодної небезпечної ксеноформи, окрім полоненої скутулії, наразі не спостерігається.

— Випускайте морліфів, — наказала пілотам Сайкс. — А за ними підуть «павуки».

За армійськими і флотськими статутами у місцях розташування експедиційних підрозділів високе керівництво мало зустрічати не менше ніж двох офіцерів або прирівне-них до них відповідальних осіб. До імпровізованої брами табору вийшли виконувач обов’язків коменданта Со Лай і старший наукової групи Фальк. Коли з дискоїда, випереджаючи кіборгів, немов сірі тіні, висковзнули морліфи, прем’єр-лейтенант внутрішньо напружився. Він не любив цих тварин. Хоча щуропси-слідопити успадкували від гризунів лише третину геному, для Со Лая вони залишались щурами. Здоровенними хижими ратанами, які сусідились із незаможною людністю у поселеннях Колумбії — батьківщини командира «ті-ді». Під тим жилим куполом, у якому пройшло дитинство прем’єр-лейтенанта, якось замешкала зграя щурів-мутантів. Час від часу у куполі безслідно зникали діти. Коли Со Лаю виповнилось чотирнадцять, щезла його молодша сестра Лінь. Усі чоловіки з родини Со взяли участь у рятувальній експедиції, яка рушила до задушливого підкупольного пекла. Вони вбили з півсотні мутантів, але не знайшли ані Лінь, ані решти дітей. У смертельний бійці з величезним чорним щуром Со Лай отримав свої перші шрами і вперше відчув себе воїном. Шериф відзначив його завзятість, а через три роки дав рекомендацію для вступу до військового училища.

— Я пам’ятаю, як ти випатрав ратана, — сказав тоді Со Лаю шериф. — Той мутант був завбільшки з вівцю. Ти хоробрий хлопець. З тебе вийде справний офіцер.

Сенсор променевика Со Лая зреагував на ментальний сигнал і здійснив подачу зброї під праву руку. Утримувач поясного кронштейна при цьому клацнув на всю ущелину. Фальк здивовано подивився на офіцера, а морліфи завмерли. Со Лай неквапом повернув зброю у початкове положення.

— Це кмітливі й доброзичливі звірі, лейтенанте, — завібрував у його внутрішньому комунікаторі голос Преподобної Сайкс. — І не мають нічого спільного з колумбійськими ратанами.

— Жодних проблем, Преподобна. Це в мене занадто чутлива до ментальних сигналів зброя. Я її так навмисно налаштував. Ми ж на Сельві, — нагадав Со Лай. А про себе зауважив, що телепатичні здібності піфійок зовсім не казкова шняга.

Морліфи наблизились до нього, крутячи хвостами на знак прихильності. Офіцер змусив себе почухати за вухом здоровенну щуропсиху. Та у відповідь дружньо вищирила зубату пащу.

Тим часом трапом дискоїда зійшли дві Знаючі у матово-сірих скафандрах. За ними на сельвійський ґрунт висадився обвішаний засобами біолокації довготелесий цивільний. Замикали процесію гостей військові з червоними відзнаками Джи Тау. Серед останніх, судячи з наявності лабораторних валізок та транспортних біомодулів, були й ксенобіологи.

«Радше за все, цивільний і є отим Зак-Заком, — вирішив прем’єр-лейтенант. — Занга каже, що він невизнаний геній. Клопоту знову побільшає. Чим численніші генії, тим менше конкретної роботи вони виконують. Тепер ось почнуть чубитись із Фальком за кожне визначення; вийде в нас не експедиція, а цілий симпозіум».

— У якому стані скутулія? — не гаючи часу, перейшла до справ Сайкс.

— Базальний метаболізм стабільний, але знижується сигма, і пульсація хорди дійшла до критичного значення, — доповів Фальк.

— Показуйте.

— Ходімо, колеги, — Фальк жестом запросив гостей до табору. — Я вважаю, що ксеноформу потрібно негайно перемістити до стаціонарного біомодуля. Ми надто довго тримаємо її під газовою блокадою.

Сайкс та її почет наблизились до місця ув’язнення монстра. На гнучкому екрані, що його приліпили до ізоляційної мембрани, висвічувались дані моніторингу внутрішніх органів скутулії. Цифри і позначки на екрані щосекунди змінювались.

— Й що ви скажете? — звернулась до Зак-Зака і Дімери Сайкс. — Істоту можна транспортувати?

— Радше за все… так, — Зак-Зак уважно продивився колонки цифр, — але я би хотів побачити контрольні дані дементивної динаміки[18].

— Лімбограму? — уточнив Фальк.

— Плюс детальні дані сканування тих церебральних секторів, які відповідають за ментальний вплив.

— Ми не впевнені, що ментальний вплив генерує саме мозок.

— А що ж тоді, по-вашому, його генерує?

— Поки що цього не вдалось визначити.

— Це ж принципове питання, колего. Ми повинні знати природу впливу, — Зак-Зак збільшив зображення грушовидного органу, ніби підвішеного на тонких жилах. — Я бачу характерне потовщення проталамусу. Ця ділянка за структурою цілком подібна до тої, яка генерує ментальні хвилі й у болотяної дворогої багатоніжки Cylindroiulum diacornis, і у псевдополоза Coluberina singulata.

— Вам, колего, як завжди, усе зрозуміло, — обличчя Фалька не можна було роздивитись за світловими фільтрами шолома, але у голосі вченого присутні відчули роздратування. — Проте насправді єдиної думки академічних кіл щодо того, які саме органи сельвійських прорептилій генерують телепатичний вплив, ще не склалось. Існує принаймні чотири концепції, які радикально відрізняються за своїми висновками. Ви, зокрема, доводите у своїх статтях, що за телепатію у протополозів відповідає одна із ундуляцій проталамуса плюс зв’язані з нею нейроструни рогових відростків, а я — і зі мною й більшість сельвіологів — цю вашу думку не поділяємо. Категорично не поділяємо і не бачимо підстав для цього. Ваші припущення не підкріплені жодними вагомими експериментальними даними. Це лише гіпотеза.

— О, яка приємна несподіванка! Ви навіть читали мої статті.

— Я читав ваші статті, шановний колего, але не впевнений, що ви читали мої.

— Мені достатньо того, що я вбив купу часу на праці вашого вчителя і патрона Гурако.

— До речі, лідера наукової школи та найвизначнішого на сьогодні спеціаліста з порівняльної морфології сельвійських ксеноформ.

— Це ви так вважаєте.

— Досить пустих слів, — припинила наукову суперечку Сайкс. — У нас немає часу на всі ці дискусії. Мене цікавить лише один-єдиний аспект життєдіяльності цієї істоти. Ми повинні з’ясувати, якими є потужність та специфіка телепатичного впливу скутулії. У моїх ксенобіологів у біоконтейнері є відомий вам організм-симбіонт Licosa selvix. Мене цікавить: може чи не може ця скутулія за допомогою свого ментального впливу розірвати симбіотичну взаємодію між складовими організмами лікози. І якщо скутулія на це спроможна, то на якій відстані і як швидко.

— Але ж для такого експерименту потрібно звільнити ксеноформу з-під нашого контролю, — все ще не второпав Фальк.

— Так, ви праві, — погодилась Преподобна. — Починайте виводити скутулію з контрольованого стану.

— Випустити її?

— Ми триматимемо ксеноформу в клітці. У нас тут є одна принагідна конструкція.

— А ви впевнені, що вона не вирветься з