Читати книгу - "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

споруджували барикаду. Фронтовики і робітники ламали лабазні ворота, валили стовпи, викочували із складів бочки. По бруку текла запашна юшка огіркового розсолу. З дворів, які були розташовані поблизу, потягли кілька возів і, перекинувши набік, перегородили вулицю. Звідкись взялися матраци, сінники, великий дубовий буфет, чорний. від часу… Все це звалювалося в одну купу.

Коли барикада була готова, з боку вокзалу прийшла група матросів, чоловік шість. Двох вели під руки: вони були поранені. Матроси повідомили:

— Йдуть, зараз будуть тут!..

Поранених відвели в порт, а два моряки лишилися на барикаді.

— У кого є патрони? — спитали вони.

В Альошки в патронташі було кілька заряджених обойм. Їх зразу ж розібрали. Останню обойму Альошка загнав у патронник і видерся на купу бочок, складених на самій середині укріплення.

Шумні, гучноголосі моряки відразу ж стали головними людьми на барикаді, особливо один з них — високий паруб'яга з волосатими руками і квадратним підборіддям.

— Залягай! — командував він. — Стріляти не поспішайте, нехай ближче підійдуть…

Альошці він гукнув:

— Куди ти, дурна голово, заліз? Зіб'ють тебе, зараз же злазь!..

Він сам розставив захисників барикади, в душу розматюкав якогось бородатого фронтовика, що влаштувався під возом, потім звелів розібрати дошки на тротуарі, зробити прохід на випадок контратаки.

Йому з готовністю підкорялись.

З'явилися німці. Вони густим цепом ішли вздовж вулиці. Поли їх сірозелених шинелей були підіткнуті за пояс. Сталеві глибокі шоломи були насунуті мало не до плечей. Білим блиском відсвічували ножові багнети.

За першим цепом показався другий, за ним ще один…

Помітивши барикаду, німці сповільнили ходу, зупинилися. Вискочив офіцер і щось скомандував, трясучи палашем. Солдати рушили знову. Звідкись зачастив кулемет, і кулі заторохтіли по дерев'яній фортеці.

Матрос гукнув:

— Почастуємо німця наостанку, братки! Слухай команду. Вогонь!..

Бій був короткий. Відхлинувши після першого залпу, німці не відновили атаки. Безперервно поливаючи барикади з кулеметів, вони викотили на пряму наводку польову гармату.

— Тепер кінець! — безнадійно промовив матрос. — Треба відходити…

Першим же гарматним пострілом його було вбито.

Альошка бачив, як другий матрос трусив його за плечі, кликав на ім'я, нахиляючись до самого обличчя, як чорними від бруду і пороху пальцями піднімав його повіки і заглядав у вічі…

Разом з іншими захисниками барикади Альошка добіг до рогу. Тут він затримався. Хлопець не міг піти, не побачивши всього до кінця.

Стоячи над убитим товаришем, матрос палив з нагана. Розстрілявши патрони, він кинув револьвер на землю, повернувся і побрів вулицею. Він ішов важко, повільно, немов забувши про небезпеку, а за його спиною німецька гармата руйнувала останню херсонську барикаду — злітали уламки дощок, високо перевертаючись у повітрі, підскочило колесо від воза, каламутним фонтаном ударив у стіну найближчого будинку струмінь розсолу з розбитої бочки. Дим затягнув вулицю…

На Ганнібалівській, куди Альошка потрапив, підхоплений потоком відступаючих фронтовиків, він несподівано побачив Силіна. Розмахуючи великим автоматичним пістолетом, Силін намагався зупинити тих, що тікали. Розкуйовджений, в розірваній на боку шинелі, він кидався то в один, то в другий бік, хапав людей за плечі, несамовито лаявся. Його ніхто не слухав. Хтось крикнув, пробігаючи:

— Чого стараєшся, Петре! Тепер уже все!..

Силін зупинився, протверезілими очима оглянув вулицю. Він, здавалося, тільки зараз зрозумів, що нічого не можна змінити. Люди, які в паніці відступали до порту, вже не становили бойової сили. Тепер це був натовп, охоплений єдиним прагненням — врятуватися. Багато, хто кидав зброю…

Силін сплюнув, засмучено хитнув головою і, зсутулившись, попрямував до бокової вулиці…

Альошка наздогнав його.

— Товаришу Силін, ви куди?

Побачивши Альошку, той не висловив ні здивування, ні радості, ні досади. Тільки сказав стомлено:

— От і все, Олексію, кінець!..

Мимо пробігли двоє фронтовиків, зриваючи на бігу з шинелей червоні банти — відзнаки командирів.

— Куди біжать, куди біжать! — промовив Силін. — Усі кораблі відчалили. Переб'ють їх у порту…

— А ви куди? — настійливо повторив Альошка.

Незрозуміло чому, але в цю хвилину він відчував себе сильнішим за фронтовика.

Силін непевно махнув рукою.

— Треба сховатися до ночі. Там видно буде.

— Ходімо зі мною, я знаю місце!

— Веди…

Треба було поспішати. Німці займали квартал за кварталом. На одному з перехресть Альошка побачив кількох фронтовиків, які розбивали станковий кулемет. В іншому місці кремезний робітник в промазученій до шкіряного блиску ватній куртці, стоячи за рекламною тумбою, стріляв з карабіна. Коли скінчилися патрони, він поклацав порожнім затвором, перехопив карабін за ствол і з розмаху вдарив об бруківку. Приклад розлетівся на шматки. Робітник зник за рогом…

Найкоротшим шляхом, де через лазівки в парканах, де й по дахах дров'яних сараїв, Альошка привів Силіна до свого будинку на Кузнечній вулиці. Тут було порівняно тихо: фронт проходив стороною, віддаляючись до порту.

Ворота їхнього будинку були замкнені. Альошка переліз через огорожу, зняв засув і впустив Силіна.

Позаду пустого курника, біля рубленої стіни сарая, Альошка розібрав залишки спаленого за зиму стосу дров. Під ними були складені рядами товсті дошки. Альошка розсунув їх.

— Лізьте сюди, — сказав він, — швидше!..

Ні про що не питаючи, Силін стрибнув у яму, що зяяла під дошками. Альошка спустився за ним і акуратно прикрив вхід.

… Це був той самий тайник, у якому Альошчин батько ховав людей від поліції. Про його існування не знав навіть хазяйновитий Глущенко.

Тут можна було стояти майже на весь зріст. У кутку була влаштована дощана лежанка, фанерний ящик правив за стіл, на підлозі валялась іржава гасова лампа без скла. Пахло землею, сирістю і ще чимось, гнилим і кислим.

Силін і Альошка сіли поруч на лежанці і почали прислухатися до стрілянини, яка все ще не вщухала в місті.

— В порт уже, мабуть, увійшли, — промовив Силін, — Умирають зараз наші.

Альошка раптом уявив собі людей, що збилися вкупу і падали під пострілами, як той матрос на барикаді, розплатані тіла вбитих, кров на землі… Все це так яскраво постало перед його очима, що йому стало важко дихати.

— Це я в усьому винен, товаришу Силін, я!.. Шпигуна проґавив. Я один винен!..

— Перестань дурниці верзти! — грубо обірвав його Силін. — Знайшов час шукати винних. Усі добрі! Шпигунку не розгляділи — винні. Попов не захотів моряків повернути вчасно — винен, — я винен, що послухав його… Вдруге будемо розумнішими. Ти думаєш, це кінець? Ні, брат, це тільки початок! Ми ще повернемося сюди! — Він хотів ще щось сказати, але тільки зітхнув і з силою вдарив кулаком по коліну.

Вони довго сиділи мовчки.

Нагорі стихло. Лише зрідка долинали окремі постріли.

Ще через деякий час почулися голоси — це поверталися додому