Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

що новачкам усе одно не витримати бою. Знав, що то все безглузда колотнеча… «Коли він не перестане рюмсати, роз'юште йому носа — нехай думає про щось інше. Було б мені застрелити одного, та тепер уже пізно. Вони ще дужче перепудяться. Та зацідіть ви йому в носа! Початок перенесено на п'ять двадцять. Маємо всього чотири хвилини. Роз'юште носа й цьому лобуреві та копніть ногою під зад, щоб аж вилетів звідси. Як, по-вашому, підуть вони чи ні? Якщо ні — застрельте одного-двох і постарайтеся витурити решту. Ви, сержанте, тримайтесь позаду. Нема чого лізти вперед, коли за вами ніхто не йде. Спочатку випхайте їх, а самі за ними. Ну й клята ж колотнеча! Отак. Добре…» Тоді, поглянувши на годинник, промовив рівним тоном, таким ото незворушним рівним тоном: «Савойя». І він пішов тверезий, бо не мав часу набратися, не міг знайти своєї пляшки в тому завалі: ціла стіна завалилася, саме це й зрушило їх з місця; і він — Пішов зовсім тверезий — туди, нагору, тим схилом, єдиний раз не заливши очей. А коли вернулися назад, польового лазарету вже не було, — здається, згорів, — і дехто з поранених дістався наниз аж четвертого дня, а дехто й зовсім не дістався, але ми знов наступали, і відступали, і верталися назад — завжди верталися назад. І ото дивина — там була Гебі Деліс, убрана в пір'я: торік мене ти лялечкою звав, ля-ля-ля, тобі зі мною любо, ти казав, ля-ля-ля, коли я в пір'ячку і коли ні,— прекрасна Гебі; а мене звуть Гаррі Пільцер, і ми, бувало, не раз нишком вискакували з другого боку таксі, коли воно насилу вибиралося на крутий горб, — він кожної ночі бачив той горб уві сні, і церкву Sacré Coeur [6] білу й роздуту, наче мильна булька. Іноді з ним /була його дівчина, а іноді вона була з кимось іншим, і він не міг збагнути, чого це так, але то були ночі, коли річка плинула куди ширша й повільніша, ніж годилося б, і там за Фоссальтою, поміж верб, стояв низький жовтий будинок, з низькою стайнею, поруч тягся канал; він бував там тисячу разів і ніколи цього;.ве бачив, а тепер воно снилось йому щоночі так само виразно, як і той горб, тільки цей сон лякав його. Той будинок важив. Для нього більше за все інше, і він бачив його щоночі. Сон цей був йому потрібний, але й страхав його, а надто коли там, під вербами на каналі, спокійно стояв човен; та й береги там були не такі, як на цій річці. Все узбережжя було нижче, наче під Портогранде, де вони бачили, як ті переходили бродом заплаву, послизаючись на мулкому дні й тримаючи над головами гвинтівки, аж поки разом з ними попадали у воду. Хто дав такий наказ? Якби в нього не мішалися так страшенно думки, він спромігся б усе те з'ясувати. Тим-то й придивлявся до всього так пильно, силкуючись запам'ятати все до ладу, щоб завжди знати, що до Чого; та раптом у нього безпричинно плуталось у голові, як от тепер у штабній землянці батальйону, яким командує Пара, а сам він лежить на розкладачці у своїй безглуздій американській юрмі.

Він сів і розглянувся по землянці. Усі, хто там був, дивились на нього. Пара десь пішов. Він знову ліг.

Спочатку завжди виникали паризькі привиддя, але вони його Ие лякали, хіба лиш тоді, коли вона йшла з кимось іншим або коли вони боялися натрапити знову на того самого шофера. Ото й усе, що його там лякало. А фронт — ніколи. Фронт йому тепер і не ввижався, і лише один сон завдавав такого страху, що ніяк його не позбутись, — отой довгий жовтий будинок і Нб така ширина річки. Ось він знову тут, на цій річці, він пройшов через усе те містечко, і там нема ніякого будинку.

І річка зовсім не така. То де ж він буває щоночі, і що йому там загрожує, і чого він щоразу прокидається, весь облитий потом, переляканий дужче, ніж будь-коли під обстрілом, — і все через якийсь там будинок, довгу стайню та канал?

Він сів і обережно спустив ноги з ліжка — вони завжди терпли, коли були довго простягнуті,— тоді подивився в очі ад'ютантові, зв’язківцеві та двом ординарцям біля дверей і надів на голову свою обшиту матерією каску.

— Я дуже шкодую, що не маю при собі шоколаду, листівок

і сигарет, — промовив він. — Зате ось на мені форма.

— Майор зараз повернеться, — сказав ад'ютант. У тій армії ад'ютанти не мають офіцерського звання.

— Ця форма не зовсім така, як треба, — сказав їм Нік. — Але загальне уявлення дає. Скоро тут буде кілька мільйонів американців.

— Сюди пришлють американців? — спитав ад’ютант.

— О, безперечно. А які американці — вдвічі більші за мене, дужі, щиросерді, вночі всі сплять, ніколи не були ані поранені, ані контужені, ні завалені землею, нічого не бояться, не п'ють, не зраджують своїх дівчат, а багато з них і воші ніколи не бачили. Одне слово, чудові хлопці. Ось побачите самі.

— А ви італієць? — спитав ад'ютант.

— Ні, американець. Погляньте на форму. Її пошив Спаньйолі-ні, але вона не зовсім така, як треба.

— З Північної чи Південної Америки?

— З Північної,— відказав Нік. Він відчував, що на нього знов находить. Краще б помовчати.

— А говорите по-італійському.

— А хіба що? Вам не подобається? Чи я не маю права говорити по-італійському?

— У вас італійські медалі.

— Тільки стрічки та папери. Медалі дають потім. Або ж залишиш їх комусь зберігати, а той візьме та десь поїде, або ж вони загубляться з багажем. Та в Мілані можна купити інші. Головне, щоб були папери. Хай це вас не турбує. Ось побудете на фронті і теж дістанете медаль.

— Я ветеран Ерітрейської кампанії,— холодно відказав ад'ютант. — Воював у Тріполі.

— Дуже приємно познайомитись. — Нік подав йому руку. — Нелегко, мабуть, довелося. Я помітив ваші відзнаки. А на Карсо ви часом не були?

— На цю війну мене щойно призвано. Спочатку мій вік був застарий.

— Свого часу мені не вистачало літ, — сказав Нік. — А тепер я вже не придатний для фронту. <

— Що ж ви тут робите?

— Показую вам американську форму, — відповів Нік. — Думаєте, це не потрібне діло? Вона трохи тисне в комірі, але скоро ви побачите незліченні мільйони людей у такій формі, що налетять сюди, мов сарана. Ви знаєте, коник, або тб, що ми в Америці