Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

що неспроможність діяти не властива людській природі, що винахідливість розуму — це найшляхетніша, найрадісніша сила, — був людиною непомірної енергії та нерозсудливої щедрості; тому заради служіння любові до свого існування він єдиний умів відчувати і продовжувати працю, продовжувати будь-що, працювати на власних грабіжників, на тюремників, мучителів, платити власним життям за привілей рятувати їхні статки. В цьому була і слава його, і провина. Те, що він дозволив їм навчити його почувати провину через свою славу, приймати роль жертовної тварини і — як покарання за гріх розуму — загинути на вівтарі насильників. Трагічний жарт людської історії полягає в тому, що на кожному з цих вівтарів, зведених людиною, на заклання завжди прирікали людину, а тварину — берегли, мов святиню. Людство завжди поклонялося тваринним символам, а не людським; ідоли інстинкту й ідоли сили — містики й королі; містики, яким потрібні були безвідповідальні голови, які правили завдяки заявам, що їхні темні емоції вищі за аргументи, що знання можна отримати наосліп, через безпричинні напади, і можна наосліп іти за цим знанням, не сумніваючись; і королі, які правили завдяки кулакам і м’язам, маючи за метод завоювання, за мету — грабунок, а за єдину санкцію своєї влади — кийок або пістолет. Захисників людської душі тривожили людські почуття, захисників тіла — тельбухи, але і ті, й ті були проти розуму. І все ж ніхто, навіть найнижчий серед людей, не здатний повністю відректись від мозку. Ніхто ніколи не вірив у нераціональне; натомість всі вони вірили у несправедливість.

Щоразу, коли людина засуджує розум, це відбувається тому, що розум не схвалив би її мети. Коли людина проповідує суперечності, то робить це, знаючи, що хтось прийме тягар неможливого, хтось змусить це неможливе працювати на нього ціною його власного страждання або життя. А ціною будь-якої суперечності є крах. Несправедливість допускають самі жертви. Люди інтелекту допустили до правління тварин. Нищення інтелекту було мотивом виникнення всіх нераціональних віросповідань на землі. Нищення таланту було метою кожного віросповідання, яке проповідувало самопожертву. Руйнівники про це завжди знали. А ми — ні. Настав час і нам у цьому переконатися. Те, чому зараз ми повинні поклонятися, що колись було одягнуто в шати Бога чи короля, — тепер стало оголеною, покрученою, безглуздою постаттю людської Некомпетентності. Це новий ідеал, мета, до якої слід прагнути, причина, заради якої варто жити, і кожного буде винагороджено залежно від того, як близько він підійде до цієї мети. Нам кажуть: зараз час звичайних людей — будь-хто до певної міри може претендувати на такий титул за умови, що йому вдалося нічого не досягнути. Будь-хто може досягнути високого рівня, просто не доклавши жодних зусиль, його винагородять за ті чесноти, яких він не виявив, і заплатять за речі, яких він не створив. Але ми — ті, хто мусить спокутувати гріх талановитості, — працюватимемо, щоб підтримувати його існування, виконуватимемо накази, отримуючи як нагороду лише його власне задоволення. Оскільки ми повинні вкладати найбільше, то й говорити мусимо якнайменше. Оскільки ми більше схильні мислити, нас позбавлять права на власні думки. Оскільки ми обрали діяльність, нам заборонять діяти на власний розсуд. Ми будемо працювати під контролем, згідно з директивами, створеними людьми, нездатними до роботи. Вони розпоряджатимуться нашою енергією, бо не можуть запропонувати нічого іншого з нашої продукції, адже самі нічого не створюють. Скажете, що це неможливо, що таке не може спрацювати? Вони це добре знають, зате не знаєте ви — і саме на це вони й розраховують, сподіваються, що ви й надалі нічого не знатимете. Вони розраховують на те, що ви працюватимете до крайньої межі надлюдських можливостей і годуватимете їх доти, доки житимете самі, а коли впадете, знайдеться інша жертва, яка візьметься їх годувати, поки сама боротиметься за виживання; життя кожної наступної жертви ставатиме дедалі коротше, і якщо ви помрете, залишивши їм залізницю, то ваш останній духовний нащадок помре, залишивши по собі буханку хліба.

Та це не обходить теперішніх грабіжників. Їхній план, як і плани всіх верховних грабіжників минулого, полягає в тому, що здобичі має вистачити на їхнє життя. Раніше її завжди вистачало, бо протягом одного покоління вони не можуть позбутися геть усіх жертв. Але цього разу здобичі не вистачить. Жертви страйкують. Ми страйкуємо проти мучеництва, а також проти морального кодексу, дотримання якого вони вимагають. Ми страйкуємо проти тих, хто вірить, що людина мусить існувати заради іншого. Ми страйкуємо проти моралі канібалів, байдуже — практикується вона тілесно чи духовно. Ми не матимемо з цими людьми жодних справ, хіба що на наших власних засадах, а наші засади — це моральний кодекс, який постановляє, що мета людини — це вона сама, що жодна особа не є засобом для досягнення мети інших людей. Ми не намагаємося накинути їм наш кодекс силою. Хай у що вони віритимуть, але тепер вони змушені будуть повірити і почати існувати без нашої допомоги. Раз і назавжди їм доведеться розкрити справжню суть власного віросповідання. Це віросповідання існувало багато століть винятково завдяки підтримці самих жертв, завдяки тому, що жертви приймали, як належне, покарання за недотримання кодексу, дотримуватись якого неможливо. Але цей кодекс слід зламати. Він процвітає не завдяки тим, хто його дотримується, а тим, хто робить навпаки; існування моралі обумовлене не чеснотами святих, а славою світил. Ми вирішили не бути більше грішниками. Ми вирішили не переступати більше морального кодексу. Нам слід витерти його з реальності назавжди єдиним методом, якого він не витримає: підкоряючись йому. Ми йому підкоряємося. Маючи справу з рештою людства, ми достеменно дотримуємось їхнього кодексу цінностей, оберігаючи їх від усього того зла, яке вони осуджують. Розум — зло? Ми відділимо роботу інтелекту від суспільства, жодна наша ідея не дійде до цих людей, жодної вони не зможуть використати. Хист — це егоїстичне зло, яке не залишає жодного шансу тим, хто його позбавлений? То ми усунемося від змагань і відкрито віддамо всі шанси нездарам. Бажання розбагатіти — це жадоба, корінь зла? Ми більше не намагаємося нажити статків. Зло — заробляти більше, ніж тобі потрібно, щоб прогодуватися? Ми виконуємо найпростішу роботу і зусиллями власних м’язів виробляємо не більше, ніж того вимагають наші нагальні потреби, а зовнішньому світові не шкодимо жодним пенні, жодною винахідливою думкою. Досягати успіху — зло, адже успіху досягають сильні коштом слабких? Ми не навантажуємо більше слабких своїми амбіціями, ми дали їм змогу вільно процвітати без нас. Бути працедавцем — зло? Ми не пропонуємо більше жодних