Читати книгу - "Бляшаний барабан"

«Радауне», глухо постукуючи двигуном, спритно обминаючи під орудою лоцманів, які міняли один одного, піщані обмілини, посувався проти каламутного, мов глина, потоку, що знав тільки один напрямок. Ліворуч і праворуч за греблями весь час тяглася та сама, якщо не пласка, то горбиста земля, з якої вже зібрали врожай. Чагарники, яри, улоговина, заросла дроком, рівнина між хуторами, ніби зумисне створена для кавалерійських атак, для цілої дивізії уланів, що розгортається ліворуч у ящику з піском, для гусарів, які мчать через чагарник, для мрій юних ротмістрів, для битви, що вже відбулася й повертається знов і знов, для картини: татари, що поприпадали до грив, драґуни на здиблених конях, уперед кидаються рицарі-мечоносці, орденські магістри в барвистих плащах, застібки на кірасі всі цілі, крім однієї, її зітнув герцог Мазовецький, і коні, коні, в жодному цирку нема таких сивашів — гарячі, увішані китицями, наструнчені, аж жилочки повиступали, а ніздрі роздуті, яскраво-червоні, з них вихоплюються хмарки, проткнуті списами, списи оздоблені вимпелами, схилені до землі й розтинають небо й вечірню заграву, і — шаблі, а там, на задньому плані — адже на кожній картині є задній план, — притулившись до самісінького обрію, між задніми ногами у вороного мирно куриться сільце, згорблені хатини, вкриті соломою й порослі мохом, а в хатинах — панцерники, чудові, законсервовані панцерники, що снять прийдешніми днями, коли і їм дадуть з'явитися на цьому полотні, на рівнині за греблями Вісли, як ото легенькі лошаки серед важкої кавалерії.

Під Влоцлавеком Дюкергоф легенько торкнув Коляйчека за плече:

— А скажіть-но, Бранко, чи не працювали ви років кілька тому на тартаку у Швеці? Часом не згорів він тоді, той тартак?

Коляйчек уперто, немовби долаючи опір, покрутив головою, і йому пощастило надати очам такого сумного й стомленого виразу, що Дюкергоф, зустрівши їхній погляд, розпитувати далі не став.

Коли під Модліном, де Буг впадає у Віслу, «Радауне» змінив курс, Коляйчек перехилився через облавок і тричі сплюнув, як це зробили всі плотарі, поруч із ним постав Дюкергоф із сиґарою в руці й попросив вогню. Це останнє слівце, а також іще одне — «сірники» — дійняло Коляйчека до живого.

— Слухайте, та не треба так паленіти, коли я прошу у вас вогню. Ви ж бо не дівчина, еге?

Модлін лишився вже далеко позаду, коли з обличчя Коляйчека нарешті зійшла та краска, що була зовсім не краска сорому, а запізнілий відблиск пожеж на тартаках, яких він попідпалював.

Між Модліном і Києвом, тобто поки пливли вгору Бугом, потім Дніпровсько-Бузьким каналом, поки «Радауне», посуваючись Прип'яттю, дістався до Дніпра, не сталося нічого такого, що можна було б передати як перемовини між Вранкою-Коляйчеком і Дюкергофом. На буксирі, між самими плотарями, між кочегарами й плотарями, між штурманом, кочегарами й капітаном, між капітаном і щораз новими лоцманами, мабуть, щось і ставалося, як це зазвичай і має бути — та навіть і буває — між чоловіками. Я міг би уявити собі сварку між кашубськими сплавниками й штурманом, корінним штетінцем, може, навіть наближення бунту: всі збираються на баці, тягнуть жеребок, призначають паролі, гострять ножики...

Та облишмо про це. Ні до політичних сварок, ні до німецько-польської різанини, ні до відвертого, породженого соціальними несправедливостями бунту — розваги, притаманної такому середовищу, — тут не дійшло. Справно пожираючи вугілля, «Радауне» посувався своїм шляхом, один раз — здається, то було відразу за Плоцком — сів на піщану мілину, проте спромігся зрушити з неї власними силами. Кілька коротких, ущипливих реплік між капітаном Барбушом із Нойфарвасера та українським лоцманом — ось і все, навіть судновий журнал не згадує про це більше жодним словом.

Та якби мені довелося — і якби я хотів — вести такий собі судновий журнал Коляйчекових думок чи й писати хроніку внутрішнього життя на дюкергофському тартаку, то ви чималенько прочитали б і про всілякі переміни й пригоди, і про підозри й підтвердження їх, і про недовіри й — майже відразу — поквапні намагання їх розвіяти. Боялися обидва. І Дюкергоф навіть дужче, ніж Коляйчек, бо тут була Росія. Дюкергоф міг упасти за облавок, як колись бідолашний Бранка, міг — а ми тим часом уже дісталися до Києва — на одному з лісоскладів, таких величезних і неозорих, що в цьому дерев'яному лабіринті можна згубити свого янгола-охоронця, потрапити під лавину колод, яка раптом зірвалася зі штабеля, і її вже ніщо не спинить. Або його хтось міг би й урятувати. Скажімо, такий собі Коляйчек, який спершу виловив би господаря тартака з Прип'яті чи Бугу, а потім на лісоскладі в Києві, де янголи-охоронці майже не водяться, в останню мить смикнув би Дюкергофа за рукав і відтяг від невідворотної лавини колод. Звісно, непогано було б, якби в цьому місці я зміг розповісти про те, як Дюкергоф, ледве не втопившись чи мало не опинившись, розтрощений, під колоддям, ще важко дихаючи і з тінню смерти в очах, прошепотів на вухо фальшивому Вранці: «Дякую, Коляйчеку, дякую!», — а тоді, після неодмінної в таких випадках паузи, додав: «Тепер ми з тобою квити... І забудьмо про все!»

І вони, стримано, по-дружньому й зніяковіло всміхаючись, трохи не крізь сльози дивлячись один одному в очі, сором'язливо, по-чоловічому потисли б один одному мозолисті долоні.

Такі сцени ми бачили в разюче майстерно знятих кінофільмах, коли режисерові раптом спадає на думку обернути двох братів-ворогів, що захопливо ламають кумедію, на друзів-спільників і примусити їх пройти крізь вогонь, і воду, й мідні труби і зазнати сотень пригод.

Але Коляйчекові не трапилася нагода ані дати Дюкергофу піти на дно, ані вихопити його з лабет смерти під лавиною колоддя. У Києві Дюкергоф прискіпливо, дбаючи про вигоду власної фірми, закупив партію лісу, простежив іще за тим, щоб його позв'язували в дев'ять плотів, поділив між сплавниками, як завжди, чималий завдаток радянськими грішми на зворотний шлях, а тоді сів у потяг і через Варшаву, Модлін, ДойчАйлау, Марієнбурґ та Діршау повернувся на фірму, тартак якої стояв на лісопристані між Клавітерською та Шіхауською верф'ями.

Поки наші плотарі кілька тижнів напружено, дуже напружено працюватимуть, пливучи від Києва річками, каналом і нарешті Віслою вниз, я поміркую про таке: а чи впевнений був Дюкергоф, що Бранка — це і є той самий палій Коляйчек? Я хочу сказати, поки господар тартака плив на одному буксирі із