Читати книгу - "Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу"

— Коли од берега чуєм: «Рятуйте!» — забубонів Сашко, притуляючи сніг до носа. — Глядь: Росава! Тягне тебе з води, кличе на поміч, аж хрипить!

— Тут нам і проясни’, що мало тебе не втратили! Якби не ця Роса’, був би тобі гапли’! — Ві-ку-ку.

— І як це ти посковзнулася? Треба ж уміти: прямо головою в ставок! — Павлик.

Гаразд, Софійка поставить питання по-іншому:

— А чого б це раптом Росава тут опинилася?

І справді, чого? В такий час і автобуси не ходять! Питальні погляди звернулись на незнайомку — подряпана щока робила її ще ніжнішою.

— Мене підвезла до Половинчика якась родина, — замедоточила своїм шоколадом. — До повороту. Далі я вже пішки. А їхати в Половинчик саме сьогодні змусили мене дві нагальні справи!.. По-перше, мене дуже мучило, що так і не попросила пробачення в тебе, Сашку, й у тебе, Софійко, за один свій негарний вчинок… Ну, ви знаєте, який… Сама не втямлю, що на мене найшло! Коли побачила тебе, Софійко, з Кулаківським, вирішила чомусь, що ти до Сашка не підеш, — так жаль його стало…

Що вона верзе? Софійка того дня не зустрічалася з Кулаківським!

— Простіть мені! Хочете, на коліна стану!..

— Ні, що ти, не треба! — запротестував Сашко. — Я… Ми з Софійкою вже пробачили! Ти ж їй життя врятувала, які можуть бути рахунки?

Ну, хто просить цього Сашка розшаркуватися за них обох?!

— А друга причи’, що ти тут опинилася? — Шерлок Холмс у Ві-ку-ку все-таки не дрімав.

— А по-друге, десь пропав мій улюблений гребінь… Десь у під’їзді нашого дому згубився… Такий у мене коник: без гребеня і з хати не виходити! То, думаю, може, Софійка десь його бачила? Сусіди ж ми все-таки!..

Софійка пильно роззирнулась:

— Він щойно тут був, ти вже його тихцем підібрала і видумуєш усякі байки!

— У неї, здається, почалась гарячка! — Роська жалісливо приклала до Софійчиного чола крижану п'ятірню. — Я ж не підозріваю тебе, Софійко! Просто, може, ти його підібрала ненароком…

— Порийся в намулі, забирай свою цяцьку і чеши геть звідси!

Діти осудливо зашуміли: так розмовляти з рятівницею!

— Я по чужих сумочках не шастаю, навіть у пошуках своїх речей! — невинно-ображено затріпотіли Росавині вії.

— Осьде Софійчина сумочка, — вкотре невдало прислужився Фадійчук. — Можете всі подивитися, що в ній нема й ніколи не може бути нічого краденог…

Усі ахнули: з сумочки випав… гребінь!

І-і-і, це нестерпно: зробила з себе рятівницю, а з Софійки злодюжку!

— Якась помилка, — замурмотів Сашко. — Софійка не могла взяти чужого! Росаво, ти віриш?

— Звісно, вірю! — Підліснячка огорнула його довірливим помахом вій. — Звідки Софійці знати, що ця річ моя? Валявся — то й підібрала, правда, Софіє? І взагалі, — сховала гребінь до кишені, — пропоную закрити цю тему! Забуто всі образи, ніхто нічого мені не винен! Я чула, тут у вас колядують гарно, заспіваєте міській нетямі?

Всі полегшено відітхнули й радо повернулись до свята:

— Ходімо з нами, почуєш і побачиш!

Ві-ку-ку, Павлик і Сашко запропонували Софійці провести її додому, та вона категорично заперечила:

— Спасибі, я здорова! І ще: бабусі й дідусеві знати про цю пригоду аж ніяк не варто!

Друзі погодились і приєдналися до барвистої ватаги. Ще трохи, і пісні та сміхи повернулись у компанію. Тільки Софійка лише прикидалась веселою. І вдавала байдужість до того, що всі гуртуються довкола красуні Росави, яка, розсипаючи дотепні жарти й підхоплюючи колядки своїм чарівним голосом, раз у раз ніби випадково опиняється поряд із Сашком.

24. Різдвяне диво

Росяниця, звісно, дуже «не хотіла» йти ночувати до Софійчиних бабусі й дідуся! Мовляв, скільки до того ранку, вона охоче пересидить на зупинці до першого рейсу!

Та як би це совісні Софійчині друзі не повели рятівницю до хати? Софійка мовчить, їй не дивувати після стресу, вони усе роблять за неї!

Удома теж сердечно поставилися до нічної гості. Бабусю «наповал убила» розкішна Росавина коса:

— Нарікай не нарікай на сьогоднішню молодь, а колись такого волосся навіть найкращі дівчата не мали!

Дідуся — гребінь у тій косі:

— На ньому ж — ціла історія давнього світу!

Навіть те, що неждана гостя і не торкалась до родинної гордості — рибних страв (пооббирала тендітними пальчиками й пооб’їдала з них тільки петрушку), сприйняли без жодних образ.

Ніч також була нелегка. Ні, Софійці, яка «схотіла» заснути, ніхто не докучав балачками. (ї напоїли чаєм, утушкували ковдрами й щиро побажали добраніч.

Почувалась покинутою, зневаженою, забутою. Тим більше, не давала заснути радісна метушня у вітальні.

Ось чутно, як Роська запопадливо допомагає бабусі прибрати зі столу, як поривається мити посуд і всі хвалять її хазяйновитість.

Тепер узялись перебирати наколядоване й розповідати, де як приймали. Чутно, як Павлик хвалить Ві-ку-ку за гарний спів. Чутно, що Ві-ку-ку радісно сміється. Переспівують, що' в якій хаті співали. Бабусю захоплює Росавин голос: «Дитині бути співачкою!» «Ану, Ро’, утни якоїсь цікавенької колядки!» — це вже Ві-ку-ку. Росава трохи віднікується, а тоді каже, що може спробувати хіба дуже давньої: колись-бо, ще до Христа, люди колядували на честь народження Сонця і звеличували Вогонь і Воду. Чутно, як пожвавлюється дідусь: Рося знає щось із тієї епохи, коли ще Вішну поставив на майбутніх вишнопільських землях відбиток своєї підошви? Чутно, як Рося заводить своїм шоколадом з горіхами. Софійка накриває голову подушкою, але й крізь неї пробивається:

Коли не було з нащада світа,

Тоді не було неба й землі,

А но лем було синє море.

А серед моря зелений явір.

На явороньку три голубоньки…

А це вже завела, напевно, про свій камінь:

…Ой у чистім полі камінець стоїть,

А на тім камінці три прутки ростуть…

Чутно, всі затамували подих. Аплодують. Дідусь доповнює пісню якоюсь своєю версією світотворення. Просять ще співати. Роська співає:

Ой із-за гори, з-за зеленої,

Виходить там чорна хмара.

Але не є то чорна хмара,

Але но є то Напередовець,

Напередовець, красний молодець…

Ясно, що при словах «красний молодець» Підліснячка покрадьки зиркає на Сашка. А він? Розвісив вуха й зовсім забувся, з ким він сюди приїхав, заради кого приїхав?! Усі затамували подихи, слухають. Аплодують. Дідусь висуває нову теорію. Просять заспівати ще. Тоді Росава прикидається, ніби хоче почути Ві-ку-ку, бо в тої, мовляв, краще виходить. Усі з чемності, звісно, кивають, а дурненька Віта щаслива…

Чути, Павлик затіяв малювати портрети. Ось уже