Читати книгу - "Ірка Хортиця приймає виклик"

З острахом зиркнувши на Ірку — а раптом у подруги станеться черговий напад шляхетності — Тетянка пішла в зустрічну атаку:

— Це сучасні дорослі — щось! Так і хочуть на дитячій праці заробити! А того разу ми вам віддячили. Хто вам цілу юрбу бандюків здав? Вас, здається, на підполковника подали?

— Та вони з мене ледь шкуру не спустили, бандюки ваші! І моє подання на підполковника ще тільки до міністерства пішло, — буркнув майор.

До Ірки раптом знову повернулася втома. Вона чомусь була впевнена, що знайдений нею слід одразу ж виведе її на втікача-компаньйона, і можна буде, нарешті, закінчити цю справу! А виявилося, що слід і без неї давно знайшли, і нікуди він не веде, і знову все треба починати спочатку, а їхньому чаклунському розслідуванню немає ні кінця, ні краю. А тут іще й майор з’явився. Взагалі-то, варто було б із ним співпрацювати, а не конкуренцію тут влаштовувати, а тепер вовкулака точно на них образився. Але якщо Ірка зараз запропонує йому співробітництво, тоді образиться Тетянка. Знову скаже, що Ірка — як розпещене дитятко, не хоче сама про себе подбати. Як не крути, усе погано! Замкнуте коло.

— А куди веде інший слід? — спитала Ірка, намагаючись розрядити ситуацію.

— Який іще інший? — здивувався майор.

— Ось цей! — Ірка тицьнула на ще одну, немовби пунктирну, лінію, яка тяглася з порожнечі (схоже, тут зниклий компаньйон виліз із машини) і знову пірнала у двері корпорації.— Який назад веде!

— Назад? — майор нахилився, роздув ніздрі, неначе збирався втягти в себе дрібний пил на бетонних плитах біля входу. — Немає тут ніякого зворотного сліду!

— Як же нема, а це що? — Ірка теж нахилилася й… чорно-білий світ раптом знову вибухнув розмаїттям кольорів, проте обриси навколишніх предметів утратили свою незвичайну чіткість. А сліди зникли, немовби їх і не було. І перший, чіткий, що вів геть від корпорації, і другий, пунктирний, котрий або був насправді, або ж привидівся втомленій Ірці.

— Справді немає,— погодилась відьма. — Я на картах нашому втікачеві ще одну, вечірню дорогу викинула, то тепер вона мені скрізь і ввижається. Я взагалі не дуже розумію, як саме я сприймаю цей слід. Не очима, не вухами…

Вовкулака з посмішкою глянув на Ірку.

— Просто молода ще ти! Сама себе не знаєш. Нюхом ти його відчуваєш, сестричко, нюхом, а чим же ще!

Ірка розгублено торкнулася кінчиками пальців свого носа — а нюх тут до чого? І раптом зрозуміла. Невже майор хоче сказати, що слід, за яким вона йшла весь цей час, сприймаючи його невідомо як, це був запах? Ні, але ж запахи зовсім не такі! Вони не бувають такими насиченими, майже відчутними, такими чіткими й окресленими, немовби ти їх бачиш! Запах, яка гидота! Вона що, з глузду з’їхала, зовсім незнайомого дядька-втікача нюхати! Пахне він тут, розумієш, на цілий будинок! Пристойні люди дезодорантом користуються!

Усе, що відбувалося, Ірці категорично не подобалося. Слід було визнати, що тут, у стінах корпорації Іващенка, з нею почало відбуватися щось украй дивне. А в чому річ — у самій Ірці, чи в затіяному ними розслідуванні — розбиратися не хотілось. І шалених грошей теж не хотілося: ні раніше, ні зараз. Хотілося миттю потрапити додому, впасти на ліжко й задати хропака десь до десятої години ранку. Зрештою, треба ж їй хоч інколи висипатися, а то бабця зі своїм городом і ринком зовсім замучила за канікули, от і ввижаються різні дурниці. Їй-богу, швидше б уже хоч школа почалася, аби позбутися цих польових робіт.

— Люди, а може, досить на сьогодні, га? — удавано бадьорим тоном запропонувала Ірка. — Ходімо додому, пізно вже, — вона зиркнула на годинник і здивувалася. Виявилося, що вони й справді простирчали в компанії неймовірно довго. Уже було далеко пообідні.

— Куди пішли, ми ж іще нічого не дізналися! — пожвавішала Тетянка. — І невідомо, чи потрапимо ми сюди завтра, чи ні!

А Ірка була просто впевнена — не потраплять. Якщо їй пощастить, вона тихо поставить на гальма все розслідування, що від самісінького початку здавалося їй дурним і безнадійним.

— Але дещо ми вже з’ясували, ну хай зовсім трішечки, але ж з’ясували, а якщо ми ще трішечки поз’ясовуємо… — Тетянка ледь не плакала. Схоже, вона відразу здогадалася, що Ірка має намір злиняти, і розуміла, що після цілого змарнованого дня втримати подругу їй не вдасться.

З’ясували вони! Ну що вони таке з’ясували! Комп’ютер розповів Тетянці, що компаньйон-утікач не перетинав кордону! Це за своїм паспортом, а за чужим? Невже Тетянка не розуміє: якщо компаньйон заздалегідь готувався до втечі, то хіба він не міг підготувати собі й фальшиві документи? Та все вона розуміє! І ось подруга перестала буркотіти й важко зітхнула, підкоряючись. Шалені тисячі доларів махали їм ручкою, але що поробиш? Із пошуками партнера-втікача найкраще мав упоратись майор-перевертень — але він і цього разу провалився. Із пошуками викрадених через комп’ютер грошей мали розібратися хакери — але й вони нічого не знайшли. То з якого дива їхня трійця, хай і наділена особливими талантами, вирішила, що зможе переплюнути професіоналів? Чари, звісно, — сила, але такого ніколи не було й бути не могло. Ірка рішуче кивнула, погоджуючись із власними розсудливими думками.

— Усе, ходімо, — твердо сказала вона. — Нічого ми більше не з’ясуємо, у них робочий день ось-ось закінчиться. От тільки ще з Володимиром Георгійовичем попрощаємось, а то некрасиво якось вийде.

— От і в мене те саме з цією справою: копирсався, копирсався й обламався. Якусь хитру штуку вигадав чолов’яга, просто так і не розберешся, — замислено кивнув майор. — Але ж хтось напевно щось бачив, хтось щось знає… Але мовчать! — Схоже, майору водночас було й прикро, що відьми не зуміли розкрити таємницю зниклого компаньйона, і радісно, що його не обійшли в улюбленій справі. Якщо Ментівський Вовкулака не може, то й ніхто не зможе. — Ходімо, я вас до кабінету Іващенка через двір проведу, так коротше вийде.

Вони знов проминули турнікет й охоронця — той провів відвідувачів змученим поглядом, схоже, намагаючись збагнути, яких іще проблем слід чекати від цієї трійці, що взялася казна-звідки. Але замість того, аби прямувати довгими коридорами до кабінету генерального директора, майор вивів друзів до зовсім непримітних дверцят. Вони були в доглянутому круглому дворику. Посеред дворика тяглися грати вольєра. Близько десятка величезних, волохатих, розморених на спеці кавказьких вівчарок, безсило звісивши рожеві ганчірочки язиків, лежали на землі. Вони повільно звели важкі лобаті голови й