Читати книгу - "Море-океан"

Ідеальна схованка. Невидимі для всіх ворогів.

Невагомі. Білі, як картини Плассона. Невідчутні навіть для самих себе. Лиш одне затьмарює цей чистець. І від цього годі втекти. Море. Море зачаровує, море вбиває, зворушує, лякає, ще й смішить, а часом зникає, іноді маскується озером чи створює бурі, пожирає кораблі, обдаровує багатствами, не дає відповідей, воно мудре, воно ласкаве, воно могутнє і непередбачуване. А понад усе: море кличе. Ти ще відчуєш це, Елізвін. Зрештою, воно тільки те й робить, що кличе. Ніколи не припиняє, проникає в тебе, огортає тебе, воно прагне — тебе. Можеш удавати, що тобі байдуже, але то марно. Воно й далі тебе кликатиме. Оце море, що бачиш зараз, і всі ті, яких не побачиш ніколи, але які завжди поруч, чатуватимуть у засідці терпляче за крок від твого життя. І чутимеш його невтомний поклик. Так трапляється в цьому піщаному чистилищі. І так трапилось би в будь-якому раю й у будь-якому пеклі. Без жодних пояснень, не підказуючи тобі де, завжди чутимеш море, що кличе тебе.

Енн Деверіа спинилася. Нахилилась, роззулася. Залишила черевики на піску. І знову пішла, босоніж. Елізвін не ворухнулася. Зачекала, поки жінка відійде на кілька кроків. А відтак промовила досить голосно, щоб її почули:

— За кілька днів я звідси поїду. І піду в море. Й одужаю. Саме цього я прагну. Одужати. Жити. І колись стати так само гарною, як ви.

Енн Деверіа обертається. Усміхається. Добирає слова. Дібрала.

— Забереш мене з собою?

На підвіконні в кімнаті Бартлбума цього разу вони сиділи вдвох. Той самий хлопчик. І Бартлбум. Ноги навзвис у нікуди. І погляд навзвис на море.

— Послухай-но, Дуде…

Дуд, так звали того хлопчика.

— Оскільки ти завжди тут…

— Ммммм…

— Ти ж бо знаєш.

— Що?

— Де вони в нього, очі, у моря?

— …

— Вони ж у нього є, правда?

— Є.

— І де в біса?

— Кораблі.

— Кораблі що?

— Кораблі — ось очі моря.

Остовпів Бартлбум. Йому це взагалі не спадало на думку.

— Але ж у ньому плавають сотні кораблів…

— Воно має сотні очей. Ви ж не хочете, щоб воно обійшлося лише двома? І дійсно, з огляду на те, скільки в нього справ. І на те, яке воно велике. Цілком слушно, що все саме так.

— Звісно, але ж тоді, даруй…

— Мммммм…

— А трощі? Бурі, тайфуни, усе, що там трапляється… Навіщо йому ковтати кораблі, якщо то його очі?

Ніби нетерпеливлячись, Дуд обернувся до Бартлбума й запитав:

— Хіба ви ніколи не заплющуєте очей?

Святий Боже! Та він на все має відповідь, оцей малий. Міркує Бартлбум. Міркує й обмізковує, замислюється й мудрує. А потім рвучко зіскакує з підвіконня. У кімнату, певна річ. Бо треба ж мати крила, щоб скочити в повітря.

— Плассон… маю знайти Плассона… треба йому розповісти… трясця, це ж неважко, треба було тільки трохи поміркувати…

Гарячково шукає вовняну шапочку. Не знайшов. І то зрозуміло: вона ж у нього на голові. А, пусте. Вибігає з кімнати.

— До зустрічі, Дуде.

— До зустрічі.

І хлопчик не зрушує з місця, отак і сидить, не зводячи очей із моря. Ще трохи посидів. А згодом, пильнуючи, щоб навколо не було нікого, зістрибує з підвіконня. Надвір, звісна річ.

Одного дня вони прокинулись, і навколо не було нічого. Зникли не лише сліди на піску. Зникло все. Так би мовити.

Стояв неймовірний туман.

— Це не туман, це хмари.

— Неймовірні хмари.

— Морські хмари. Бо ті, що на небі — вгорі. А ці, морські, — внизу. Нечасто з’являються. А потім ідуть геть.

Вона знала купу речей, ця Діра.

Певна річ, видовище надворі не могло не вразити. Тільки минулої ночі небо було встелене зорями, як у казці. А зараз — ніби стоїш у чашці з молоком. Не кажучи вже про холод. Неначе стоїш у чашці з холодним молоком.

— У Керволі так само.

Отець Плюш стояв, приклеївшись носом до шибки, зачарований.

— День у день стоїть. Не зсувається ані на міліметр. Це — туман. Справжній туман. І більше нічого не збагнеш, коли він спускається. Люди навіть удень ходять, тримаючи смолоскипи в руках. Намагаються хоч щось збагнути. Але це не надто зараджує. Та й уночі… зрештою, трапляється, що геть нічого не видно. Уявіть, одного вечора Арло Крут, повернувшись додому, помилився дверима й попростував прямісінько в ліжко Метеля Крута, свого брата. А Метель і не помітив, бо спав, як мертвий, а от його дружина ще й як помітила. Чоловіка, що лягав до неї в ліжко. Годі й повірити. Еге, знаєте, що вона йому сказала?

І тут у голові отця Плюша виринула властива йому спокуса. Дві чудові фрази заворушилися в голові, маючи перед собою чітку мету — вийти назовні вголос. Розумніша з них, зважаючи на те, що йшлося все-таки про голос ченця, безперечно була:

— Зроби це, і я закричу.

Проте її ґандж був у тім, що була ця думка хибною. Тому її здолала інша, правдива.

— Зроби це, або я закричу.

— Отче Плюшу!

— А що я сказав?

— Що ви сказали?

— Хіба я щось сказав?

Усі сиділи у великій вітальні, що виходила на море, заховавшись від хвиль із хмар, але не від гидкого відчуття незнання, як чинити далі. Одна справа нічого не робити, і геть інша — не могти нічого вдіяти. Це зовсім інакша річ. Усі почувалися спантеличено. Як риби в акваріумі.

Найбільш хвилювався Плассон: у рибальських широких штанях і куртці нервово тинявся, визираючи крізь шибки на молочний приплив, що не відступав ані на міліметр.

— Справді, скидається на одну з ваших картин, — голосно зауважила Енн Деверіа, опускаючись у ротангове крісло й теж підглядаючи за захопливим видовищем.

— Усе дивовижно біле.

Плассон без угаву ходив туди-сюди. Ніби й не почув ані слова.

Бартлбум підвів очі з книжки, яку ліниво гортав.

— Ви надто суворі, мадам Деверіа. Пан Плассон намагається зробити дещо дуже складне. А його картини не біліші, ніж сторінки в моїй книзі.

— Ви пишете книгу? — озвалася Елізвін із крісла перед великим каміном.

— Щось на взір книги…

— Чули, отче Плюшу, пан Бартлбум пише книжки.

— Та ні, це не зовсім книжка…

— Це енциклопедія, — пояснила Енн Деверіа.

— Енциклопедія?

І почалося. Часом вистачить і дрібнички, щоб забути про неозоре молочне море, яке тебе стирає. Досить навіть хрипкого дивного слова. «Енциклопедія». Одного слова. І поїхали. Всі разом: Бартлбум, Елізвін, отець Плюш, Плассон. І мадам Деверіа.

— Бартлбуме, не соромтеся, розкажіть панянці про межі