Читати книгу - "Бойня номер п'ять"

захватом роздивлявся його кинджал, а тоді німецькою мовою сказав, що він уявляє, як Вієрі хотілося б випробувати цей ножичок на ньому, розпанахати його обличчя шпичаками кастета, а тоді застромити лезо в його живіт або у горло. Англійської він не знав, а Біллі та Вієрі не розуміли німецької.

«Гарні в тебе іграшки, - звернувся капрал до Вієрі і передав кинджал одному зі стариганів. - Симпатична штучка, ге?»

Він кинджалом розстібнув його шинель і сорочку, так, що ґудзики повідскакували і попадали в сніг. Капрал потягнувся рукою за пазуху Вієрі, немов збирався вирвати його наполохане серце, але натомість витягнув звідти куленепробивну Біблію.

Куленепробивна Біблія - це маленький томик Святого Письма у сталевому окладі, розрахований на те, що солдат покладе його собі у ліву кишеню, щоб захистити серце від кулі.

У кишені штанів Вієрі він знайшов порнографічну картинку з жінкою і поні. «От пощастило конячці, - сказав він, - Ге? Ге? Ну що, хотів би ти опинитися на його місці?» Він передав її іншому стариганові. «На. Ось тобі трофей. Користуйся, насолоджуйся на всю губу».

Потім він наказав Вієрі сісти у сніг і скинути своє взуття, яке він віддав ангельському хлопчикові. А Вієрі він кинув дерев'яні колодки. Отак і Вієрі, немов Біллі, опинився без належного військового взуття, а попереду в них були нескінченні кілометри важкої дороги, упродовж якої Вієрієві колодки клацали об корчі, а Біллі, в якого відірвалися підбори, то припадав на ногу, то підстрибував: плиг-скок, плиг-скок, і при цьому він час від часу налітав на Вієрі.

«Перепрошую, - казав він кожного разу. - Я дуже вибачаюся».

Нарешті їх довели до якоїсь кам'яної споруди, яка стояла на роздоріжжі. Там містився збірний пункт для всіх військовополонених. Біллі і Вієрі завели всередину, де було тепло й димно. Там був камін, в якому шипіло й пострілювало яскраве багаття. Замість дров у ньому горіли уламки меблів. Там було ще, мабуть, з двадцятеро американців, які сиділи на підлозі, спиралися об стіни, не відривали очей від вогню і думали про те, про що їм думалося, тобто ні про що.

Ніхто ні з ким не розмовляв. Нікому не було що сказати про свої військові пригоди.

Біллі і Вієрі знайшли, де їм сісти, і Біллі одразу ж заснув, поклавши голову на плече якомусь капітанові, а той і не сперечався. У війську він був капеланом, а в миру - рабином. У нього була прострелена рука.

Біллі перенісся в часі туди, де він сидів і безтямно дивився в малахітові очі механічної сови. Сова висіла догори ногами на сталевому пруті. То був оптометр, який був у його кабінеті в Іліумі. Оптометр - це такий прилад, за допомогою якого окуліст виміряє, наскільки зір пацієнта відхилився від норми. І цей показник дає змогу лікареві підібрати пацієнтові окуляри.

По той бік сови сиділа пацієнтка. Проводячи обстеження її очей, Біллі раптом закуняв. Таке з ним уже траплялося. Коли це сталося вперше, його це навіть потішило. Але згодом він захвилювався: чи не починає він втрачати глузд? Він спробував пригадати, скільки йому років, але не зміг. Так само він не зміг пригадати, який тепер рік.

«Докторе ...» - обережно запитала пацієнтка.

«Гм?» - відповів він.

«Ви нічого не кажете».

«Вибачте».

«Ви були так розбалакалися, а тоді раптом зовсім замовкли».

«Е-е ...»

«Ви там бачите щось погане?»

«Погане?»

«Якусь серйозну хворобу?»

«О, ні, - сказав Біллі, якому хотілося знову поринути в сон. - 3 очима у вас все гаразд. Вам лише потрібні окуляри для читання». І він спрямував її в інший кінець коридору, де були оправи на будь-який смак.

* * *

Коли вона, нарешті, пішла, Біллі розсунув завісу на вікні, але так само не міг добрати, де він і що він. На вікнах були жалюзі. Біллі потягнув за мотузки, і жалюзі, поклацуючи, піднялися. Сонце засліпило його і вдерлося до кімнати. Перед ним на безмежному асфальтному озері стоянки вилискували тисячі запаркованих автомобілів. Офіс Біллі розташовувався посеред величезного торговельного центру.

Під самим вікном стояв його розкішний кадилак марки «Ельдорадо куп-де-віль». Біллі прочитав, що було написано на великих наліпках, які було причеплено до його бампера. Одна з них закликала: «Відвідайте каньйон Озейбл!» Друга: «Станьте спонсором місцевого відділу поліції!» А третя вимагала: «Ліберала Воррена - геть!» Дві останні наліпки Біллі подарував його тесть, який був членом консервативного товариства імені Джона Берча. А на номері його машини стояла дата останнього техогляду - 1967, а це означало, що тепер Біллі мусило бути сорок чотири роки. І Біллі запитав себе: «Де ж поділися всі ці роки?»

* * *

Біллі подивився в бік письмового столу. На ньому лежав черговий номер «Вісника оптометрії». Журнал було розгорнено на редакційній статті, і Біллі втупився в неї і почав читати, ледь ворушачи губами.

«Те, що станеться у 1968 році, має визначити подальшу долю європейської оптометрії щонайменше на півсторіччя! - прочитав Біллі. - Зробивши таку заяву, секретар Бельгійської спілки офтальмологів Жан Тіріар закликав до створення “Європейського товариства оптометристів”. Ми стоїмо перед вибором, сказав він, або ми об'єднуємося у професійний союз, або вже за три роки ми всі станемо продавцями окулярів».

Біллі Піліґрім, як він не старався, ніяк не міг примусити себе перейнятися цієї проблемою.

Десь завила сирена, і в нього затряслися жижки. Біллі будь-якоїмиті був готовий до вибуху Третьої світової війни. Але то була сирена, встановлена на каланчі місцевої пожежної команди через дорогу від будинку, де працював Біллі. Й вона щодня сповіщала про те, що вже настала дванадцята година дня.

Біллі заплющив очі. Коли він їх розплющив, довкола нього відбувалася Друга світова війна. Його голова лежала на плечі у пораненого рабина. Німецький солдат копав його своїм носаком і наказував підвестися, бо треба було вирушати.

* * *

Коли американці, і Біллі був одним з них, вишикувалися уздовж дороги, то ця шеренга нагадувала парад блазнів.

За ними споглядав озброєний професійною камерою німецький військовий кореспондент. Він спрямував свою «Лейку» на ноги Біллі та Роланда Вієрі і зробив кілька знімків. За два дні ці фотографії з'явилися в усіх газетах, і вони були яскравим доказом того, в яке жалюгідне дрантя Америка виряджає своє військо, в той час як усі торочать про те, яка вона багата.

Але фотографові було цього замало, він хотів зафіксувати