Читати книгу - "Інтернат"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І тут Паша розуміє, що кричать не до нього. Кричать до пса. Не віддам, вирішує Паша, нізащо не віддам. Але боєць уже шарить кишенями. І дістає звідти замусолений снікерс. Розриває упаковку, надкушує, решту кидає на асфальт, просто під танк. Пес тут-таки зводиться на лапи й, підібгавши хвоста, спускається вниз. Хапає снікерс, пожадливо його ковтає, лягає під машиною, намагаючись не дивитися на Пашу. Бійці сміються, Паша теж розгублено посміхається, хоча що тут смішного.
Тоді той, що кричав, підводиться та стрибає вниз, на асфальт. Від його підборів навсібіч летять кавалки землі. Поправляє пасок від автомата, стягує з обличчя сірого кольору арафатку. Високий, міцно збитий, спортивний. Ліва половина голови сива, від чого він схожий на арктичного лиса. І погляд у нього лисячий — хижий і недовірливий. Чорні наколінники, потріпаний бронежилет, шкіряні рукавички без пальців. Слідом зістрибують двоє інших. Теж брудні, один у теплому бушлаті, інший у шкірянці, під шкірянкою — камуфляж. Підіймаються сходами, підходять до Паші, дивляться знизу вгору, але так, що Паша ні на мить не забуває, хто тут головний.
— Хто такий? — питає той, що в арафатці, лисоподібний. Говорить російською, але з якимось дивним акцентом, так, мовби чув цю мову лише по телевізору. На мить із туману проступає сонце, зблискує на його сивині.
Паша завчено пояснює: школа, канікули, інтернат, племінник. Дістає паспорт, відкриває на прописці.
— Місцевий? — дивується лисоподібний. — А чьо не воюєш?
— Інвалідність, — відповідає Паша й дивиться на паспорт у руках бійця: віддасть чи не віддасть?
Той крутить документ у руках, ще раз гортає потріпані сторінки, ще раз поправляє арафатку, складає паспорт, витримує паузу, віддає документ Паші.
— А шо з тобою? — питає.
Паша показує йому праву долоню, відчайдушно намагаючись розчепірити пальці.
— Шо? — не розуміє боєць.
— Да з пальцями в нього біда, — говорить йому з-за спини той, що в шкірянці. — Бачиш?
Паша про всяк випадок далі показує всім долоню, ніби підтверджуючи: точно, біда. Лисоподібний недовірливо приглядається до його руки, але швидко втрачає інтерес — і до Паші, і до його біди.
— Хто там? — киває головою на вокзал.
— Жінки, діти, — говорить Паша, ховаючи паспорт до внутрішньої кишені.
— Військові є?
— Не бачив.
— А в тебе зброя є?
Паша мовчить.
— Да яка в нього зброя? — сміється з-за спини той, що в шкірянці. — Пішли вже.
Сивий повертається, свистом кличе пса. Той слухняно підбігає, не підіймаючи на Пашу очей, тягнеться за бійцями. Сивий підходить до дверей, упевнено тягне їх на себе. Всі четверо, разом із псом, зникають у приміщенні.
— Йдіть ви к чорту, — говорить Паша та бреде вбік, на першу платформу.
+
Взимку він завжди згадує дитинство: чорні дерева в снігах, робітники тягнуться від станції, ніби мисливці повертаються з ловів. Золота електрика, сині призахідні тіні. Ось нині теж зима, і свята ще не завершились. Дощ із туманом наповнюють ґрунт водою, і небо від такої кількості вологи схоже на потопельника при березі — набрякле, із синім відливом на сірому тлі. На таке небо навіть дивитись не хочеться. Паша й не дивиться — сидить на лавці, з подивом розглядає під черевиками торішню траву, що пробивається крізь плитку й сніг, стигне на свіжому повітрі. Паша піднімає капюшон, у куртці тепло, спину зігріває рюкзак. Можна сидіти так безкінечно, відчуваючи, як ранні січневі сутінки спускаються з неба, наповнюють собою, наче фіолетовим барвником, простір, розмивають предмети, роблять лінії нечіткими. Чому він пішов від мене? — думає Паша про пса. — Чому не залишився зі мною? Дивний час: нікого не можна втримати, ні за кого не можна вчепитись. Уперше він відчув це кілька місяців тому, восени, коли місто почали брати в лещата, залізниця зупинилася, станція затихла. У молодших класах школярі про це не говорили: боялися, не знали потрібних слів. Старші теж нічого не знали, але нічого й не боялися. Сварились, перекрикували один одного, мало зважаючи на Пашу. Він не втручався, коли школярі просили розсудити їх, віджартовувався, переводив розмову на домашні завдання. Це не ваша справа, говорив, ваша справа — добре вчитись. Але вони вчились погано. І поводились погано. І на Пашині слова просто не звертали уваги. Одного разу, коли гриміти почало особливо близько, Паша спробував їх вивести з класу, в укриття, як він сказав. Його висміяли, діти поприлипали до вікон, вишукуючи в небі дими. Паша постояв, потоптався на місці й пішов до укриття сам. У коридорі наткнувся на директорку — густий шар косметики, намальовані брови. Схожа на клоуна, який багато й довго п’є. З вами все гаразд? — спитала. Паша кивнув: так, усе гаразд. А з вашими дітьми? — запитала вона без цікавості. І з ними теж — усе гаразд, запевнив Паша. Діти після того з ним і розмовляти не хотіли, ніби його й не було. Ніби не було його предмета. Коли уроки закінчувалися, Паша полегшено видихав і йшов додому. Коли зранку треба було йти на уроки, теж зітхав полегшено. Найкраще він почувався на тій півтисячі метрів, яку треба було пройти від дому до будівлі школи. Іноді, йдучи ввечері додому, сідав на зупинці, удавав, що чекає на маршрутку. Ховав голову в комір, сидів, дивився на темні яблуневі сади, за якими спалахувало й гуркотіло. Небо восени таке гулке, все в ньому відбивається й відлунює, як у порожній цистерні. Що я міг їм сказати, думає Паша, чого я їх узагалі можу навчити, крім граматики? Кожен сам собі вирішує, що робити, з ким бути. Кожен — сам за себе, думає Паша й щільніше кутається в куртку — від густого туману, від сутінків, що обступають вокзал, від вибухів, які знову починають рватися десь за висотками.
+
— Ей, дядя, — говорить хтось незадоволено, — ти тут живий?
Паша різко підводиться, ще не до кінця прокинувшись, так що в роті лишається солодкий присмак сну й затишку. Перед ним стоїть Альоша: куртка защеплена під горло, від чого голова його видається якоюсь пташиною, і погляд теж — як у пташки. Скажімо, у стерв’ятника. Стоїть, перетоптується в холодній воді зеленими кросівками, витягає з кишень червоні долоні, дихає на них холодним повітрям, шморгає відмороженим носом, дивиться кривавими білками.
— Ідеш, — питає, — дядя, чи тут будеш мерзнути? Давай, уплочено, нада йти.
— Іду-іду, — відповідає Паша, встає й бачить, що Альоша тут не сам.
За ним під дрібним, ніби розпорошеним, дощем бреде з десяток пасажирів. Першою йде жінка, років сорока, у темній дутій куртці, короткій спідниці, на високих підборах.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інтернат», після закриття браузера.