Читати книгу - "Балакучий пакунок"

Цієї миті Папуга налетів на них із окулярами в дзьобі.

— Ось, тримайте, — гукнув він і віддав знахідку господареві. — Вони були в банці з-під джему із місячної моркви. Як вони там опинилися?

— Ой, так-так… — сказав Г. Г. і радісно начепив окуляри. — Я вже згадав, як вони там опинились: я сам поклав їх туди, бо це було найбільш невідповідне місце для окулярів, і я думав, що завдяки цьому відразу згадаю, де їх залишив.

Папуга тяжко зітхнув, бо знав, що це було не вперше.

— Які ж ви гарні дітки, — сказав чарівник, посміхаючись їм, як маленький товстенький Миколай. — Хлопчики такі симпатичні, дівчинка така гарнесенька. Та ще й у кожного інший колір волосся, а це дуже зручно, бо так я зможу розрізняти вас, навіть коли загублю окуляри. Дайте-но мені пригледітись, я мушу запам’ятати: Пенелопа руденька, Пітер чорнявий кучерявий, так, а Саймон, очевидно, білявий. Так, так, я неодмінно запам’ятаю це за якийсь тиждень-два.

— Облишмо це на потім, — сказав Папуга. — А зараз розкажіть нам, що тут відбувається.

— Ну, — захихотів Г. Г., — у василісків почалися невеличкі проблеми. Вони заволоділи заклинаннями для яєць, і це, звісно ж, тривожно, але відколи у них з’явилася Книга чарів, відтоді почали виникати амбіції. А ти ж знаєш, які вони незграбні. Вони переплутали всі заклинання і поки второпали, що й до чого, встигли перетворити одного вартового на пучок місячної моркви, а ще одного — на маленьке коркове деревце, розколене блискавкою.

— Ха-ха-ха! — зареготав Папуга, плескаючи себе крилами по боках. — Оце так штука! А що далі?

— Потім вони прийшли сюди і хотіли змусити мене спуститися до них, щоб читати їм заклинання, — обурено розповідав Г. Г. — Але я заховався тут, і вони побоялися піти за мною.

— Питання в тому, — сказав Папуга, — що нам тепер робити?

— Ну, — сказав чарівник, — ти ж сам знаєш, що без Книги цілющих трав Гепсібара і Великої книги чарів я нічого не можу вдіяти. А василіски, якщо їм вірити, тримають усі книги в підземеллі свого замку і, треба думати, надійно їх охороняють. Я уявлення не маю, як нам їх звідти забрати, а без них ми безпорадні, як діти.

— Невже ви не можете пригадати жодного заклинання? — запитав Папуга.

— Ні, — сумно відповів Г. Г. — Коли живеш так довго, як я, то пам’ять починає тебе підводити. І це жахливо. Я пригадую, що у Великій книзі чарів є спеціальна формула проти василісків, але ніяк не можу її пригадати дослівно.

— Ану ж, — втішав його Папуга, — раптом вам це все-таки вдасться?

— Ні, — ще сумніше відповів чарівник. — Я вже старався пригадати, і не раз, але все марно.

— Нічого, — бадьоро сказав Папуга, — не засмучуйтеся, ми щось придумаємо. А зараз, може б, ви приготували яку-небудь розкішну страву з місячної моркви, як ви вмієте?

— Звичайно, без проблем, — сказав Г. Г. — Але спершу я відведу Пітера до Табіти, вона складе їй гарну жіночу компанію.

— Тобто, мабуть, Пенелопу? — виправив його Папуга.

— Оцю, білявеньку, так? — перепитав Г. Г.

— Ні-ні, руденьку, — сказав Папуга.

— Ага, так, так, звичайно, — заметушився чарівник. — Ходімо, Пенелопо, дорогенька.

— Іди, — підбадьорив її Папуга. — Табіта не заподіє тобі нічого лихого.

Але Пенелопі, незважаючи на слова Папуги, було дуже страшно йти слідом за Г. Г. кришталевим лабіринтом.

— Я розмістив її у східному крилі, — важко дихаючи сказав Г. Г. — Бо воно, по-перше, вогнетривке, а по-друге, звукоізольоване.

Пенелопа збагнула всі переваги такого рішення, коли вони дійшли до східного крила. Гамір, який зчинила там нещасна дракониха, годі було уявити:

— О-о-ой, ой-ой-ой! Гоу-у-у! — почула Пенелопа її ревіння.

— М-м-м-м! Ого-го-ой! У-у-у! О найтупіша, найдурніша дракониха у світі — це я. О-о-ой! У-у-у! Яка ж я ідіотка, дурепа… О-о-о-о!

Г. Г. завів Пенелопу в кімнату, облаштовану як спальня. Там стояло величезне ліжко на чотирьох ніжках, а на ньому лежала дракониха і ридма ридала. Вона була не така здоровенна, як Пенелопа собі уявляла. Як виявилось, Табіта за розміром була не більша за поні. Тулуб у неї яскравого брунатно-рожевого кольору, а вздовж всієї спини, від голови до кінчика хвоста, — зигзаг із золотої та зеленої луски. Її величезні очі, ніби з блакитної порцеляни, були повні сліз.

— Дивись, поглянь-но, Табіто, — сказав Г. Г., — кого я тобі привів. Це дівчинка, і звати її Пенелопа.

— Добрий день, як справи? — сказала Пенелопа.

— Ніяк, це вас не стосується. У-у-у-о-о! — заревла Табіта. Сльози збігали по щоках і випаровувалися від вогню з її ніздрів. — Немає на світі другої такої нікудишньої драконихи, як я. О-о-о-у-у!

— Можливо, — ввічливо продовжила Пенелопа, — якби ти поділилася зі мною своїм горем, то йому можна було б зарадити. Розумієш, я разом із братами прийшла сюди, щоб вам допомогти.

— Ти така добра, — ковтала сльози Табіта, — а я така самотня і нещасна, й ніхто вже не зможе мені допомогти, а я сама в цьому винна. О-о-о-у-у! У-у-у!.. І тут уже… — у-у-у! у-о-о-о! — нічого… — г-у-у! г-у-у! — не вдієш! О-о-ой-ой!

— Усе одно, — наполягала Пенелопа, — краще розкажи мені про всяк випадок. Сльозами горю не зарадиш.

Табіта дістала з-під подушки величезний носовичок і добряче висякалась, а хустинка відразу спалахнула. Пенелопі й Г. Г. довелося затоптувати вогонь, і це дуже роздратувало Г. Г.

— Наче я не казав їй користуватися вогнетривкими хустинками, я ж її сто разів просив! — обурився він. — Усі ці вогнедишні істоти такі неуважні, ти собі не уявляєш.

— Правильно, так і треба, г-у-у-у, ображай мене, коли моє серце розбите, о-о-о-о! Мене — останню з роду драконів, — ридма ридала Табіта. — Сварися, кричи на мене о-о-о-о! Кволу, беззахисну, останню зі свого роду!

— От лихо! — сказав Г. Г., — хоч що я кажу, все не так. Добре, я залишаю тебе з нею наодинці. Якщо буду потрібен, подзвони в дзвоник. Коли що термінове — дзвони п’ять разів.

Г. Г. поквапом утік, а Пенелопа обережно сіла на ліжко біля Табіти.

— Слухай, Табіто, — сказала вона лагідно й водночас впевнено. — Ці ридання тільки пригнічують тебе, але не вирішують твоїх проблем. А якщо ти зараз опануєш себе і розкажеш, що сталося, то, я впевнена, ми зможемо тобі допомогти.

— Добре, — сказала Табіта, глибоко і нерівно зітхнувши, аж полум’я вирвалося їй із носа, ніби пелюстки троянди. — Ось що: час від часу всі дракони зникають — усі, крім одного. І тоді той останній, він чи вона, стає хранителем яєць, які зносять усі дракони, один за одним, перед тим як зникнути. Мене обрали хранителькою яєць, і я цим дуже пишалась, бо це така велика відповідальність — знати, що майбутнє всіх драконів у твоїх руках, в одному кошику.

— Так, це величезна відповідальність, — серйозно сказала Пенелопа.

— Так-от, я саме підіймалася сюди і несла яйця — їх завжди висиджують у Кришталевих печерах, — аж раптом зустріла василісків. Я з ними взагалі ніколи нормально не спілкуюся, бо