Читати книгу - "Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію"

бути, щоб проклята баба була так живуща, щоб прийти з гробу до його хати й розповісти його гостям, як її вигнано геть узимку, як один її син вештається з безпритульними, як другий син повернувся додому, а батько одрізав йому ногу й пустив старцювати, як ця одрізана нога принесла йому щастя, як він розторгувався, як став «інвалідом» без мит і податків торгувати в Слобожанській Столиці, а тепер ще оженився і збирається цього літа приїхати гостювати до батька. Не може того бути, щоб вона прийшла все це розповісти його гостям, розповісти про першого сина — безпритульного, другого сина — крамаря і про себе саму — покійницю!

Але все ж таки, що ж то шаруділо там, у кущах?

Древонасадець загонив ще один патрон у берданку і пішов у ліщину. Він вийшов на стежку і пройшов нею скілька ярдів. Ліворуч у кущах щось хруснуло, він звів рушницю і націлив.

З-під листя випросталась колосальна фігура чоловіка з одною дерев’яною ногою.

— Це ви, батьку, — сказав він холодним низьким голосом. — Я загубив ось тут ключа. Допоможіть, пошукайте, а то мені з одною ногою важкувато лазити попід кущами. Приїхали до вас на дачу. Клава он там сидить — узувається, чи що. Ви, знаєте, дивіться краще, коли б’єте з берданки горобців: Клава каже, що на неї щось згори сипнуло. Я так думаю, що це ваш бекасятник. А втім, їй не кажіть, бо злякається.

Він підняв ключа, допоміг жінці встати, і вони всі троє поволі пішли до хати.

IX

Коли б Леонардо і Альчеста ще були б у хаті, вони не побачили б аніякого сліду ворожнечі меж батьком і сином, якому він колись одтяв ногу, щоб той краще заробляв, старцюючи. Син ставився до батька трохи звисока, як усе ж таки містянин, а не селюк, та й багатша людина. Батько поважав сина й лише зрідка перечив йому в тоні дідівської мудрости (а ця мудрість, водячися понайбільше на печі, не має великого впливу на господарювання).

Але Альчеста і Леонардо цього не побачили, бо вже вийшли крізь фіртку на дорогу і спускалися до річки, несучи в руках троє весел, що з них третє вживається в Слобожанській Швайцарії замість керма. У лісі сопілка виспівувала схід сонця й поволі наближалася до подорожніх.

— Це чередник, — сказав Леонардо, та коло древніх звуків дерев’яної флейти він не чув коров’ячих дзвоників, і серце йому стиснуло зловісне передчуття. Одинока й самітна співала сопілка, і чимpaз ближче вони підходили до неї.

— Ми попливемо з тобою, о, Альчесто, — сказав доктор Леонардо, — у тихі озера Слобожанської Швайцарії. Ми досі пливли рікою — он там коло Козачої гори, де колись татари загнали козаків на кручу, женучи їх зі степу, і козаки пропали, упавши з прикрої височині в Дінець — коло цієї Козачої гори кінчається перше пасмо гір, Дінець розливається в подолі Бешкинським і вже аж за Бешкинем знову підходить до другого пасма гір. Там починається Озірна Швайцарія.

Забудьмо про доброго древонасадця й полишімо його вирішати свої сімейні справи з допомогою його непристріляної берданки. Тим паче, що навряд чи йому вдасться вирішити оті сімейні справи з достатньою радикальністю. Як я вже мав нагоду зазначити, крізь шротову сіть його пострілу легко могла б пройти конкретна доросла баба, а не тільки та примара сімейного неладу, яку він забачив у кущах. Покиньмо його і подивімось на чабана, що так солодко грає на сопілку.

Це мовивши, Леонардо розсунув дерзке гілляччя молодої ліщини, покинув на стежці весла і зник у гущавині. Із самого рання Леонардо ні на мить не розлучався з прекрасною Альчестою, і тепер він почував непоборне бажання з нею на мить розлучитись. Він біг дуже швидко і умисне віддалявся від стежки, намацуючи в кишені останній номер італійської газети «Воче-Дель-Пополо».*

— Леонардо! — довго й тоскно залунав голос з далекої стежки. — Леонардо! Я тебе не бачу.

Знову ліщина стяла серце доктора Леонардо пружними обіймами. Йому зробилося млосно, йому здалося, що він назавжди втратив Альчесту, що її ніколи не мав. Але було так, що він не міг зсунутися з місця, не міг би зійти з нього, коли б навіть древонасадець, узявши його за привид першої жінки, був би націляв його з непристріляної своєї берданки.

— Леонардо, ти покинув мене! — ще раз проквилив ніжний голос Альчести і змовк. Ліщина тихо схилилася над доктором, його стало млоїти, на мить сонце пронизало корони дерев, і Леонардо зомлів.

X

Тим часом Альчеста, ламаючи руки і спотикаючись об весла, що мертві лежали на лісовій стежці, бігла вперед. Перед нею щось хруснуло в кущах, — Леонардо! — скрикнула вона і кинулась до нього, але з кущів виросла гігантська незнайома постать.

У лівій руці постать тримала дерев’яну сопілку. Ласкаво посміхаючись, гігант підійшов до Альчести — а вона стояла перелякана й не знала, чи їй тікати назад, чи спитати про Леонардо.

— Я студент, — сказав гігант, — і прізвище моє Перебийніс. Мій прадід колись давно просив чимало — сімсот козаків з собою. Він рубав ляхам голови з плечей, а решту топив водою, як вам про це розповідав доктор Леонардо, коли ви пливли човном повз Манастирську гору. Я дoпіpy був вирізав своє прізвище на кручі, я бачив вас у човні. Я хотів гукнути з гори, бо ви завоювали моє серце, але доктор Леонардо…

— Леонардо покинув мене, — тихо сказала Альчеста, і з-під довгих темних вій поточилися дві великі ясні сльози. Студент узяв її за руки.

— Я грав для вас на сопілку, — просто сказав він. — Я грав мелодію про Перебийноса, мого прадіда. Забудьте про Леонардо!

Він витяг з кишені номер газети, передостанній номер «Воче-Дель-Пополо». Він розгорнув газету, обережно вийняв з неї шматок сала і показав газету Альчесті.

— Доктор Леонардо Пацці, — написано було в газеті італійською мовою, — як виявилося, зовсім не є доктор Леонардо Пацці. Установлено, що справжнє його прізвище Дон Хозе Перейра і що він зроду еспанець. Повідомляють…

Але Альчеста не слухала далі. Розгніваним жестом вона наказала Перебийносові не читати.

— Еспанець! — закричала вона. — Еспанець, і він наважився!… він посмів!… Спазми здушили їй горло, вона поточилася, повіка зімкнулися під вогненними очима. Перебийніс легко і зручно підхопив її правою рукою. Лівою він підібрав весла і