Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Елено, що вони кажуть? – спитала пані Рімене.
Мама не відповіла.
– Елено!
– Вони… – вона замовкла.
– Що? – нетерпеливилася пані Рімене.
– Вони нас продають, – прошепотіла вона.
23
Я дивилася, як ці люди ходять між групками, оглядають товар. Вони казали людям устати, покрутитися, показати руки.
– Мамо, навіщо нас продають? – спитав Йонас. – Куди ми підемо?
– Елено, – попросила пані Арвідене, – ви маєте сказати, що Андрюс – дурник. Будь ласка. Інакше в мене його заберуть. Андрюсе, опусти голову.
– Нас продають групами, – розповіла мама.
Я оглянула нашу. Здебільшого жінки й діти, двоє літніх чоловіків. Але був і Андрюс. Попри травми вигляд у нього був сильний і міцний.
– А ми хочемо, щоб нас купили? – спитав Йонас.
Ніхто не відповів.
Підійшов охоронець із тим чоловіком. Вони стали перед нашою групою. Усі опустили очі, крім мене. Я не могла втриматися. Я не зводила очей з охоронця: той видавався добре відпочилим, чистим, нагодованим. Я бачила, як мама покашлює в руку, обережно намагаючись витерти з губ помаду. Скуйовджений чоловік показав на неї і щось сказав охоронцеві. Той похитав головою й обвів групу коловим рухом. Чоловік знову показав на маму і зробив непристойний жест. Охоронець засміявся і щось забурмотів. Чоловік оглянув групу, потім показав на Андрюса.
Охоронець підійшов до Андрюса і гаркнув на нього. Андрюс не поворухнувся. Шлунок у мене повз до горла.
– Він нетямущий, дайте йому спокій, – сказала пані Арвідене. – Елено, скажіть їм.
Мама сказала одне слово російською. Охоронець схопив Андрюса за волосся й підняв йому голову. Андрюс тупо дивився просто перед собою.
Она плакала й хиталася туди-сюди. Пан Сталас стогнав і бурчав. Чоловік гидливо відмахнувся і пішов далі.
Інші групи були куплені. Їх повантажили на підводи і повезли крізь долину, де вони зникли в заглибині біля підніжжя пагорбів. Ми допили останні краплі води й баланди, сперечаючись, чи треба було, щоб нас купили.
Хтось згадав про втечу. Про це трохи погомоніли, доки біля потяга не почувся постріл, а за ним скрики. Дівчинка з лялькою заплакала.
– Елено, – попросила пані Рімене. – Спитайте когось із охорони, куди везуть людей.
Мама спробувала заговорити з охоронцем, але той не звернув на неї уваги. У той момент мені було байдуже, що відбувається. Трава пахла зеленою цибулькою, сонце наснажувало мене. Я встала і потягнулася.
Діти трохи розбрелися, але охороні, здається було байдуже. Енкаведисти ходили понад вагонами, зупиняючись лише з тим, щоб обізвати нас брудними свинями й покричати, що ми без поваги ставимося до потяга. Двигун засвистів, готуючись відʼїжджати.
– Вони зараз по інших повертатися будуть, – сказав Андрюс.
– Ти думаєш? – спитав Йонас.
– Вони не зупиняться, – мовив Андрюс, – доки не позбудуться нас усіх.
24
Минали години, сонце почало сідати. Залишилися тільки дві групи. Буркітлива жінка тупала ногами й репетувала, що через маму наша група видається слабкою і що зараз нас усіх, напевне, розстріляють.
– І хай розстрілюють, – сказав лисий. – Я вам кажу, так воно й краще буде.
– Але вони збиралися зробити нас рабами, – зауважила пані Арвідене.
– Від роботи не помреш, – сказала буркітлива жінка до пані Арвідене. – Хочуть, певне, щоб ми якусь фізичну працю для них виконували, та й усе. Тому першими забрали інших, бо в нас у більшості вигляд слабкуватий. Я виросла на селі. Я рук забруднити не боюся.
– То обираємо вас, щоб ви накопали всім нам корінців! – сказав Андрюс. – А зараз даймо матерям спокій!
Ми з Йонасом лежали на траві, намагаючись розімʼяти затерплі мʼязи. До нас приєднався Андрюс, поклав руки під голову і задивився в небо.
– У тебе вже лоб червоний, – сказала я йому.
– Чого вже чого, а обгоріти я не сильно боюся, – відказав Андрюс. – Я не відвертаюся від охоронців. Може, засмагнемо оце – то куплять нас і поженуть у совєцьке рабство, як хоче ота бабера.
Йонас перевернувся на спину, як Андрюс.
– Тільки треба нам бути разом. Тато сказав, що це важливо.
– У мене немає вибору, крім як лишатися з мамою. Просто дивовижа, як їй вдалося аж сюди доїхати разом зі мною, – сказав Андрюс, озираючись до матері. Пані Арвідене, заточуючись, відганяла від себе мух шовковою хусточкою. – Міцною її не назвеш.
– Є в тебе брати чи сестри? – спитав Йонас.
– Ні, – відказав Андрюс. – Мамі бути вагітною не сподобалось. А тато сказав: коли вже є син, то більше дітей і не треба.
– Мій тато казав, що колись у нас буде ще братик чи сестричка. Мені б, мабуть, хотілося, щоб братик, – розповів Йонас. – А ти як думаєш, що вдома робиться зараз? Думають там про нас, гадають, що з нами сталося?
– Коли й так, то спитати бояться, – сказав Андрюс.
– Але чому? І чого нас забрали? – не розумів Йонас.
– Бо ми – в списку, – сказала я.
– А чого ми в списку? – питав далі Йонас.
– Бо тато працює в університеті, – відказала я.
– Але ж пані Раскунене теж працює в університеті, а її не забрали! – мовив Йонас.
Йонас мав рацію. Пані Раскунене визирала з-за штори, коли нас везли в ніч. Я бачила, як вона дивиться. Чому не взяли її родину? Чому вони ховалися за своїми шторами, а не намагалися захистити нас, не дати нас вивезти? Тато так би ніколи не вчинив.
– А от чого лисий в тому списку – не розумію, – сказала я.
– Він – жахливий.
– І страшенно жити йому не хочеться, еге? – сказав Андрюс, дивлячись у небо.
– Знаєш що? – мовив Йонас. – Коли я отак дивлюся в небо, то здається, ніби я лежу на траві вдома, в Литві.
Щось таке могла б сказати й мама – отак додати кольорів у чорно-білу картину.
– Диви, – продовжував Йонас, – оця хмара – мов гармата.
– Хай би вона рознесла Совєти, – сказала я, проводячи пальцями по траві. – Вони на це заслуговують.
Андрюс розвернув голову до мене. Мені стало ніяково від його довгого погляду.
– Що таке?
– У тебе завжди повен рот своїх думок, – сказав він.
– Ось про це тато казав. Ти Ліно, краще обережніше, – зауважив Йонас.
Двері моєї кімнати відчинилися.
– Ліно, мені потрібно тебе бачити у вітальні, – сказав тато.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поміж сірих сутінків», після закриття браузера.