Читати книгу - "Герої (не)війни"

бензобак, і воно спа­лахує. Вибухає боєкомплект. За кілька хвилин вщухають останні постріли. З-під синьо-жовтого знамені блокпосту виходять російські неонацисти з «Русічів» і «Бетмена» й перевіряють, чи хтось залишився живим. Важкопоранених дострілюють. З інших знущаються.

Наступного дня до «кадирівців» вирушають парламентери — домовитися про обмін полоненими і забрати загиблих. Переговорників теж беруть у заручники. Тільки на третій день дозволяють забрати тіла. Їх 33. Переважно обпалені, понівечені, зі слідами катувань.

Одразу вдалося впізнати тільки п’ятьох айдарівців. Решта загиблих тривалий час офіційно вважалися зниклими безвісти. Їх тимчасово поховали у Старобільську. Хрести з номерами просто поміж дерев, у дерні. Пізніше на деяких могилках з’явились імена.

Не було сумнівів у загибелі взводного «Грізлі», тернополянина Андрія Юркевича. Тридцятитрирічний молодий чоловік пройшов через Майдан, 20 лютого під обстрілом виносив важкопоранених з Інститутської. Ось трохи з його спогадів про той день:

«Розмірковую, як тягнути людей, щоб це не викликало надмірної перевтоми. Згадую певні моменти зі спортивного досвіду — авжеж, найменш енергозатратний спосіб — задію­вати тільки м’язи ніг, щоб навантаження якщо і йшло, то тільки на одну групу м’язів. Для цього потрібно взяти ногу в самому її низу під пахву, так, щоб носок ніби зачіплявся за плече, а передпліччям просто підтримувати в районі п’ятки. Затрати сили, по ідеї, в 2 рази менші, значить, і роботи зможу зробити більше. Задоволений результатом своїх пошуків, підбираюсь до найближчого з постраждалих. «Ноги не поранені? За них можна тягнути?» — «Тягни, мені все рівно, я і так їх не відчуваю. Напевно, куля попала в хребет, мене паралізувало», — чую у відповідь. Ну, понеслись. Перші метри навіть не відчуваю свого супутника — настільки все легко йде. Хтось із хлопців прикриває мене своїм тілом, ще раз розчулююсь до сліз з такої взаємопожертви. Утома все-таки бере своє, ноги знов німіють. Міняємось — тепер я прикриваю, мій супутник — тягне. Унаслідок того, що ступні пораненого він не зачепив за плечі, як я, а просто обхопив руками низ ноги, швидкість переміщення стала нижчою, стараюсь йому швидко пояснити, як правильно, але ми вже і так в безпечній зоні — передаю естафету іншим людям.

Сил немає зовсім, лягаю на асфальт, недалеко біля поранених, у мене починається істерика. Чоловіка не прикрашають такі моменти, але за тодішню свою поведінку мені не соромно навіть на 0,001 %. Відразу звідусюди посипались запитання: «Ти поранений? Усе добре?» — тому довелося швидко взяти себе в руки. До речі, до недавнього часу я чомусь думав, що врятований нами чоловік поповнив ряди Небесної Сотні: поранення в ділянку хребта і миттєвий параліч — не з легких, та й на останніх метрах нашого маршруту мені здавалося, що людина віддала богу душу. Якою ж була моя радість, коли зовсім недавно я прочитав історію цього героя: він вижив, пройшов оперування в Німеччині, і тепер є велика ймовірність, що з часом почне ще й ходити (Володя Гончаровський. — Ред.). Такі новини роблять мене найщасливішою людиною у світі в момент їх отримання. Тримаю кулаки, щоб старання медиків не були даремними і за місяць-другий Володя буде вже робити перші впевнені кроки».

У червні 2014-го Андрій Юркевич записався добровольцем в «Айдар».

«Для декого його дім — це лише його помешкання у чотирьох стінах, а військові, які нині на сході України, дивляться на речі глобальніше, для них Україна — це один великий дім, а коли у твою хату вривається ворог, то треба його негайно прогнати», — сказав «Грізлі» в інтерв’ю за кілька днів до своєї загибелі.

Крім Юркевича, у перші ж дні поховано «Атамана» — Андрія Атаманчука з Червонограда на Львівщині, чернігівчанина Андрія Богуша, лучанина Олега Вишневського, «Вишню», Федора Коломіця з окупованого Алчевська. Федора похоронили разом із «Грізлі» в Тернополі.

Декого перепоховали ближче до рідні.

З 80-ї бригади того дня загинули: сержант Лемещук, прапорщик Гаврилюк, молодші сержанти Сова і Бродяк, солдат Степула.

Серед зниклих безвісти: лейтенант Петрівський, сержанти Ващук, Бражнюк, Симпович, солдати Соломчук, Федус, Воробель, Бондар, хоча багатьох із них уже ідентифіковано саме серед похованих у Старобільську.

  Воскресіння

Вартовий оглянув вулицю і не помітив нічого небезпечного. Повісив автомат на плече й потягнувся за пачкою сигарет. Прикурив, смачно затягнувся.

— Дай закурити! — пролунало просто над вухом, і вартовий аж здригнувся від несподіванки.

Схопив автомат і аж потім поглянув на прохача.

Зробив крок назад. Відпустив автомат і простягнув руку.

— Ти?!

— Я, — засміявся прохач. — То закурити даш?

— Ти?! — повторив вартовий і помацав рукою одяг перехожого. — Ти живий?!

— Як бачиш.

— Саша живий! Саша — живий! — заволав вартовий.

За кілька хвилин вони їхали на цвинтар. Просто у ліску поміж вічнозелених сосен стояло кілька хрестів. Тимчасово не встановлений герой України. І реєстраційний номер. На деяких хрестах поруч із написом уже були фото і прізвища.

Саша зняв шапку і хрестився. Навпроти власного фото зупинився, одягнув шапку і запалив цигарку.

— Хто ж тоді тут, якщо не я? — питає.

Ніхто не знає. Фотокартку і прізвище зривають. Невідомий герой України.

Дорогою назад Саша починає розповідати. Про бій 5 вересня. Як неочікувано нарвалися на засідку російських нео­нацистів, як їх почали розстрілювати ще до того, як встигли зняти автомати із запобіжників, як загорілося авто, як здетоновував БК (боєкомплект).

— Я був якраз у кузові. Вистрибнув. Побачив, як горить одяг, почав збивати вогонь. Болю не відчував, мабуть, через шок. Зі мною ще був Дімка, водій. Він мене не впізнав — так я обгорів. Обличчя, руки — пальці до костей згоріли. Вухо от, бачите, частково відгоріло.

Він знову знімає шапку і показує обпалений шматок вуха.

— Відстріляли боєкомплект і сховалися в «зеленці», — згадує далі Саша. — «Кадирівці» нас, напевно, не побачили через машину, яка горіла. Інакше я б з вами не говорив. Якийсь час просто лежали, а потім пішли. Навмання. Аж поки не дійшли до якогось села. Сил іти далі вже не було. Вирішили зайти у першу-ліпшу хату — на пас-блін. Боялися, що натрапимо на «вату», яка нас здасть, але виходу не було.

Постукали. Відкрила жінка. Вислухала, коротко сказала: «Заходьте, спробуємо допомогти». Дімка відпочив і вирішив пробиратися до своїх обхідними дорогами. Сашу ж потрібно було терміново везти в лікарню. Придумали легенду — він росіянин, з Пітера. Як потрапив під Луганськ, не пам’ятає. Почепили на авто білий прапор і рушили в Луганськ. Лікарі запитань не ставили, але буквально за кілька хвилин з’явилися озброєні люди. Версія була непереконливою. Почали розпитувати — конкретна адреса, вулиця, будинок.

— Я недавно був у Пітері на заробітках. Назвав їм навіть номер квартири, де тоді жив. Повірили, відчепилися. А мене забрали на операцію. Боявся, що після наркозу заговорю українською мовою або щось розкажу про те, хто я насправді. Але минулося.

У лікарні доводилося часто зустрічатися зі своїми, тепер полоненими.

— От ти росіянин, — каже мені один на перекурі. — А знаєш, хто я? Український солдат!

— Буває, — відповідаю йому, а самому аж боляче.

Виписали мене аж за три місяці. Я цього моменту боявся. Не знав, що робити, куди йти. Сам в окупованому Луганську, практично без одягу і без грошей. Врятували мене волонтери. Взяли до себе додому.

Якось Надя, дружина господаря, запитала у Саші, чи чув він щось про «Айдар».

— Ну, річка така наче є… — почав він.

— А ще — український батальйон! — додала Надя, і Саша зрозумів, що нарешті потрапив до своїх.