Читати книгу - "Троща"

продухвини, які можна було маскувати тими-таки будяками і користати не всі одразу, а залежно від кількості людей та часу перебування під землею. Нам добре запам’яталася минула зимівля в «мішку», де не можна було випростатися на повен зріст, де через нестачу кисню не запалювалися сірники. Постійно боліла голова, втома доймала така, що їжа не лізла до рота. Ще й сніг не зійшов, як ми всупереч конспірації вибралися нагору, і мені здалося, що я виліз на чужий світ, не той, який покинув тут раніше. Усе було зелене — голі дерева, небо, сніг, людські обличчя, одяг. Глянув на руки — і вони зелені. З-за верховіть пробивалося зелене сонце. Сніг лежав латками, і, щоб не лишати слідів, ми мусили перестрибувати через нього, але не мали сил навіть переставляти ноги. П’яніючи і хитаючись від терпкого березневого повітря, ми підтримували один одного попід руки й довго чекали, поки зможемо перейти до нового місця постою.

Ось чому ми з Міськом і Соколом так старанно облаштовували цю новеньку криївку, дбаючи, аби про неї більше ніхто не довідався. Про те, що ми маємо сховок, свої підпільники могли знати, але де саме — ніхто. Цього вимагала не лише звичайна обачність, але й тверде правило конспірації. Звичайно, якби ми тут залишалися зимувати, то хтось четвертий мусив би зверху замаскувати вхід.

На довершення підземних догод ми поставили в кутку залізну пічку (про комин можна подбати ближче до холодів), розклали на полиці книжки, почепили «на покуті» іконку Богородиці, принесли примус, різне начиння, шахи. Насамкінець, щоб нам із Соколом закрутило в носі, Місько розстарався на патефон та кілька платівок.

Саме до цієї криївки я йшов темної ночі без місяця і зірок, ішов через поля під низьким насупленим небом, яке буває після затяжного дощу. Але і в тому мороці я розгледів стіну знайомого війська — з ним доводилося воювати в дитинстві дерев’яною шаблею. Це була стіна чортополоху, що відганяв від сховку нечисту силу.

Я тихо-тихенько зайшов у колючу шалину, прислухався. Здавалося, я чув, як розпукуються малинові голівки будякового цвіту. Кронисте деревце чортополоху, що росло над люком, не віщувало нічого лихого. Але я спершу підійшов до продухвини, намацав у пітьмі її козубень і постукав зігнутим пальцем об дерево. Двічі-тричі, двічі-тричі — це був умовний сигнал.

На ширину долоні піднявся люк, і я почув знайомий голос:

— Хто?

Від хвилювання у мене підігнулися коліна.

Я не залазив у криївку. Я впав у неї снопом прямо в обійми Міська.

Прийшовши до тями, він засвітив нафтову лампу, і при її світлі ми ще раз обмацали один одного, переконуючись, що це не сон. Що ми живі і знов укупі. Бракувало ще одного мешканця нашої криївки, Сокола, та, коли я сказав про це вголос, Місько кинув на мене тривожний погляд.

— Ти ще не знаєш?

— Що?

— Сокіл більше не прийде. Він упав на Драгоманівці.

За минулий день я почув про стільки смертей, що вже не відчував болю. У грудях мені все відмерло.

— Сокіл теж вирвався з очерету, — сказав Місько. — І треба ж такому статися. Він прибився до криївки на Драгоманівці вночі, думав, що вже врятувався, а вдень їх накрили.

Тепер я зрозумів, хто був п’ятим у криївці, де загинули провідник Шах, його секретарка Оля та двоє охоронців. Я був би там шостим, якби вдалося тієї ночі прорватися на хутір. Соколові вдалося.

Ми з Міськом по черзі розповіли один одному, як виходили з трощі. Наші оповідки були схожі: купання в багні, голод, холод, сморідне дихання смерті, від якої кожен із нас був на волосину. Тільки до мене смерть приходила в подобі білого яструба, а до Міська — у вигляді важезного чобота, який наступив йому на руку, коли Місько лежав під купиною сухого очерету. Котрийсь шмірак, можна сказати, пройшов по ньому маршем і не помітив, а от свої чоботи Місько таки загубив у болоті. Із трощі він вийшов босий на день раніше за мене, вийшов на Ішківський ліс, звідки дістався до села і там довідався про загибель провідника Корнила, Пластуна, Стодолі, Голого, Шпака, Лози і Сокола.

Голий із Шпаком теж проривалися на Драгоманівку крізь більшовицькі стійки, але їх постріляли. Провідника Корнила, Пластуна, Стодолю й Лозу москалі винесли з очерету мертвими. Когось убили, а хтось у безвиході застрілився сам. Я бачив, як це зробив Пластун.

— Всипа, — сказав Місько. — Маємо агента-внутрішника.

— Може, вони вистежили нас у трощі?

— Ні, всипав хтось зі своїх. Те, що заразом впала криївка на хуторі, де переховувався провідник Шах, говорить про зраду.

Ми разом подивилися один одному в очі. Прецінь агентом міг бути котрийсь із нас. Але ми з Міськом лише сумно всміхнулися, розуміючи, що в цю хвилю обох навідала одна й та сама думка.

— Той, що приїхав на хутір з більшовиками, ховав лице, — нагадав мені Місько.

У мене давно не було сумніву, що серед нас завівся агент, але я мусив знати Міськову думку.

— Зажди! — спохопився я. — А що з Сірком?

— Вибач, забув сказати, — Місько запустив п’ятірню у свого кудлатого чуба, поворушив пальцями.

Дивна людська натура — я відчув у своєму чубові ласкаві пальці Зоньки і теплий доторк її грудей.

— Сірко теж вийшов. Куля зачепила йому руку, але не глибоко. Гак каже, що заживе, як на собаці. — У відсвітах нафтової лампи на щетинястому обличчі Міська ворухнулася бліда усмішка.

— Ти стрічався з Гаком?

— Так. Він сказав, що Сірко нині ховається в їхній криївці — з Гаком, Сумом і Дзідзьом.

— Файно, — мовив я і подумав, як багато залежить від сліпого випадку. Якось несподівано провідник Корнило відпровадив тоді з очерету Гака, Сума і Дзідзя, оберігши їх від облави. — А їхню криївку не шукали? — спитав я.

— Якби шукали, знайшли б, — сказав Місько.

Від цих трьох підпільників відводила підозру серйозна обставина — Сум був молодшим братом Стодолі, Гак доводився їм обом рідним вуйком, а Дзідзьо, котрий весь час був із ними, ніяк не міг опинитися на вантажівці, що приїжджала на Драгоманівку.

Ми з Міськом не знали, що й думати. Але я сказав, що треба забрати Сірка до себе. Нехай буде з нами замість Сокола, бо я йому вірю, як самому собі. Місько погодився.

А що далі? Ми залишилися погромлені без провідників і лінії зв’язку. Лінія була, але вона вже нічого не вартувала під опікою більшовицької агентури. Зв’язковий пункт над Стрипою розсипався на наших очах.

— Треба шукати провідника Буревія, — сказав я. — Іншої ради немає.

Місько і тут погодився, додавши, що треба шукати і юду. Поки його не знайдемо, ми всі ходитимемо замінованим полем із зав’язаними очима.

— Тому правда твоя, — сказав Місько, — без провідника Буревія, без СБ