Читати книгу - "Гра янгола"

самого Клаве, його секретаря та банківського ревізора, чиє прізвище також було серед тих, хто мав стосунок до тієї власності. Схоже, цей дім протягом багатьох років був предметом заплутаних юридичних дискусій, аж поки нарешті перейшов до кредитної установи, що проковтнула його останнього власника. Якщо Клаве не брехав, то ніхто не переступав через його поріг уже двадцять років.

8

Багато років по тому, читаючи розповідь кількох британських дослідників, що проникли в темні глибини єгипетської гробниці, якій було кілька тисяч років, з її лабіринтами та прокляттями, я знову пригадав свої перші відвідини будинку з вежею на вулиці Фласадерс. Секретар прихопив із собою гасовий ліхтар, бо в той дім досі не провели електрику. Ревізор банку приніс із собою в’язку з п’ятнадцяти ключів, якими мав відімкнути безліч важких замків, що звисали з ланцюгів. Коли нарешті ми відчинили двері, будинок зустрів нас смердючим подихом, подихом могили й вологості. Ревізор закашлявся, а управитель, який прихопив сюди свій найліпший вираз скептицизму й відрази, приклав до губ хусточку.

– Заходьте першим, – запросив він.

Хол був подібний до внутрішнього патіо, характерного для давніх палаців у цій місцевості, вимощеного великими плитами й із кам’яними сходами, що підіймалися до дверей, які відчинялися у власне дім. Угорі блимало слухове вікно, скло якого було цілком заліплене екскрементами голубів та чайок.

– Щурів немає, – повідомив я, увійшовши в дім.

– Мабуть, і щурам тут було б незатишно, – сказав управитель у мене за спиною.

Ми піднялися сходами до майданчика, де були двері, що відчинялися на головний поверх. Тут ревізорові банку знадобилося кілька хвилин, щоб знайти ключ, який би увійшов в отвір замка. Механізм заскреготів звуком, який не обіцяв нічого доброго. Двері відчинилися, щоб перед нами постав нескінченний коридор, затканий павутиною, яка хвилями розгойдувалася в сутінках.

– Мати Божа, – промурмотів управитель.

Ніхто не наважувався ступити перший крок, і довелося мені знову очолити експедицію. Секретар тримав ліхтар високо вгорі, озираючись навколо з огидою в погляді.

Управитель і ревізор переглянулися між собою з виразом, який було неможливо розшифрувати. Коли побачили, що я на них дивлюся, банкір відповів мені незворушною усмішкою.

– Якщо вимести звідси пилюку й зробити добрий ремонт, то це буде палац, – сказав він.

– Палац Синьої Бороди, – уточнив управитель.

– Будьмо об’єктивні, – не погодився з ним ревізор. – У будинку досить довго ніхто не жив, а це завжди призводить до певних незручностей.

Я майже не звертав на них уваги. Я стільки разів мріяв про цей будинок, коли проходив повз його двері, що тепер майже не помічав його темного могильного вигляду. Я просувався вперед головним коридором, заглядаючи до кімнат та помешкань, де стояли та лежали старі меблі, накриті грубим шаром пороху. На одному зі столів досі була подерта скатертина, стояли посуд і таця з уже закам’янілими фруктами та квітами. Келихи та столові прибори залишилися там, ніби мешканці дому вибігли з-за столу, не встигши повечеряти.

Шафи були наповнені старим, витертим і злинялим одягом та взуттям. Були там шухляди, напхом напхані фотографіями, окулярами, перами та годинниками. Покриті порохом портрети дивилися на нас із комодів. Ліжка були застелені й накриті покривалами з білого тюлю, який світився в темряві. Монументальний грамофон стояв на столі з червоного дерева. На ньому була поставлена платівка, і голка проїхала по ній до кінця. Я здмухнув шар пилюки, який її накривав, і прочитав назву записаного на ній твору: «Лакрімоза» Вольфґанґа Амадея Моцарта.

– Симфонія в домі, – сказав ревізор банку. – Чого ще можна бажати? Тут ви житимете, як турецький паша.

Управитель скинув на нього вбивчим поглядом: він цієї думки явно не поділяв. Ми пройшли поверхом до кінцевої галереї, де на столі стояв кавовий сервіз, а розгорнута книжка чекала, поки той, хто сидить у кріслі, перегорне сторінку.

– Схоже, вони всі раптово розбіглися, не встигши нічого забрати, – сказав я.

Ревізор банку закашлявся.

– Можливо, сеньйор хоче оглянути кабінет?

Кабінет був розташований у гостроверхій вежі, куди можна було піднятися крученими сходами з головного коридору й на зовнішньому фасаді якої лишилися сліди всіх поколінь, що їх пам’ятало це місто. Вежа височіла над дахами кварталу Рібера й вивершувалася вузьким куполом із металу й кольорового скла, який іноді правив за такий собі маяк і з якого стриміла роза вітрів у формі дракона.

Ми піднялися сходами й увійшли до зали, де ревізор банку поквапився повідчиняти вікна й впустити повітря та світло. Кімната утворювала прямокутний салон із високою стелею й підлогою з темного дерева. З її чотирьох великих вікон, що вивершувалися арками на чотири сторони світу, можна було бачити базиліку Санта-Марія-дель-Мар на півдні, великий ринок на бульварі Борна на півночі, стару залізничну станцію, звідки колись відходили поїзди до Франції, на сході, а на заході – нескінченний лабіринт вулиць та проспектів, які раз у раз перетиналися між собою, розбігаючись у напрямку гори Тібідабо.

– Ну, що скажете? Хіба не диво? – з ентузіазмом вигукнув банкір.

Управитель дивився на все це зі стриманою відразою. Його секретар підіймав ліхтар угору, хоч у цьому вже не було потреби. Я підійшов до одного з вікон і висунув із нього голову, зачарований.

Уся Барселона лежала під моїми ногами, і мені хотілося вірити, що, коли я відчиню свої нові вікна, її вулиці нашіптуватимуть мені вночі на вухо свої історії й відкриватимуть таємниці, щоб я міг перенести їх на папір і розповісти кожному, хто захоче слухати. Відаль мав свою розкішну, панську вежу зі слонової кості в гірському й елегантному кварталі Педральбес, оточену горами, деревами та прозорим синім небом. Моя зловісна вежа височітиме над найдавнішими та найпохмурішими вулицями міста, оточена міазмами та чорними тінями того некрополя, який поети та вбивці назвали Трояндою вогню.

Письмовий стіл, який стояв у самому центрі кабінету, остаточно вплинув на моє рішення. На ньому, наче велика скульптура з металу й світла, стояла велична друкарська машинка «Андервуд», за прокат якої я, певне, погодився б платити не меншу ціну, аніж за винаймання всього будинку. Я сів у маршальське крісло, яке стояло біля стола, і лагідно доторкнувся до клавіш машинки, усміхаючись.

– Я тут залишаюся, – сказав я.

Ревізор банку зітхнув із полегкістю, а управитель, закотивши очі, перехрестився. Того ж таки вечора я уклав контракт на оренду будинку на десять років. Поки працівники електричної компанії проводили в будинок світло, я заходився прибирати, чистити та приводити до ладу свою нову оселю за допомогою трьох служників, яких Відаль прислав до мене, навіть не запитавши, чи я потребую їхньої допомоги. Незабаром я