Читати книгу - "Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи"

все людське шкодить ефективності, приблизно того ж віку, що й саме людство, — і як ми продемонстрували, піддані без емоцій — це ідеал багатьох тиранів. Ми також стали глядачами самого початку окультурення людини — великої драми, яка полягає в звільненні та наступному віддаленні від природного стану. Гільгамеш наказує побудувати стіну, яка відділяє місто від дикої природи й формує простір для першопочатку людської культури. Відлунням до нас повертається усвідомлення Гільгамеша, що «навіть сміливі витвори цивілізації не здатні задовольнити людських бажань»[106]. Ми з вами можемо це сприймати як пересторогу щодо нашої непосидючості, ненаситності, успадкованої невдоволеності та пов’язаної з цим не-зосередженості. Мабуть, ці характеристики просто властиві людині, якщо вони протрималися впродовж більш ніж чотирьох тисячоліть, і ще й сьогодні нам настільки близьке почуття марності. Можливо навіть, що ми відчуваємо його ще гостріше й сильніше, ніж Гільгамеш чи сам автор епосу.

Згодом епос ламає це уявлення на прикладі дружби Гільгамеша й Енкіду. Дружба — ця біологічно найнепотрібніша любов, яка, на перший погляд, здається непотрібною і для суспільства. Адже для ефективного економічного виробництва досить лише стати членом команди, особливо не включаючись у неї емоційно. Проте для зміни системи, для того, щоб зламати чинний порядок і вирушити в похід проти богів (щоб прокинутися від наївності, прозріти) потрібна дружба. Для маленьких учинків (спільне полювання, робота на заводі) достатньо маленької любові: дружби. Дружби, яка випадає з канону економічного мислення щось за щось. Дружба дається, один друг (повністю) дається за другого, це дружба на життя й смерть, і в жодному разі не за прибуток та власну вигоду. Дружба показує нам нові, незнані досі пригоди, дає можливість покинути стіни, не бути ані її будівником, ані її частиною — не бути однією з багатьох цеглин у стіні, як співають Pink Floyd.

В іншому значенні можна прирівняти стосунки Гільгамеша та Енкіду до цивілізованого та звіриного начала людини. (Пізніше Енкіду помирає, але в певному значенні і далі живе в Гільгамешові.) У контексті цього ми досить коротко зупинилися на терміні Кейнса animal spirits, який не-економічно й досить часто ір-раціонально жене нас назустріч пригодам: будівник Гільгамеш — той, хто відокремлює людство від його примітивного тваринного начала й приносить цивілізовану (аж хочеться сказати «стерильну») культуру, ось цей схований за стінами та обережний володар — зав’язує дружбу з диким Енкіду й вирушає підкорювати досі незайману природу.

Одночасно із виникненням феномену міст зародилася й спеціалізація та накопичення багатства. Ми спостерігали, як священна природа перетворилася в постачальника ресурсів, а також як емансипувалося індивідуалістичне еґо людини. Втім, як не парадоксально, це зумовило і підвищення залежності однієї людини від інших членів суспільства, хоч цивілізована людина й почувається самостійною та вільнішою. Що незалежнішою від природи стає цивілізована, міська людина, то більше вона залежить від решти суспільства. Ми проміняли (як Енкіду) природу на суспільство; гармонію з (непередбачуваною) природою на гармонію з (непередбачуваною) людиною.

Далі ми порівняли це бачення з баченням старих юдеїв, філософії яких ми присвятимо наступний розділ. Юдеї переселилися в міста значно пізніше й більша частина Старого Завіту ще описує народ, який жив більш-менш у гармонії з природою. Що тут природніше?

Чи є людина природно (повноцінною) людиною ще в стані природному, чи стає нею лише в межах (міської) цивілізації? Людська (природна) природа — хороша чи погана? Ці питання й сьогодні лишаються ключовими для економічної політики: якщо ми віримо, що людина зла від своєї природи, тобто що за самою своєю суттю людина людині — вовк (тварина), тоді доречною здається і сильна рука правителя. Якщо ж ми віримо, що люди від природи тяжіють до добра, тоді можна попустити віжки й жити в суспільстві, яке більшою мірою laissez-faire[107].

І наостанок ми продемонстрували, що прообраз принципу, який кількома тисячами років пізніше закріпився в економіці як «невидима рука ринку», можна знайти вже в Гільгамеші, а саме в образі приборкання дикого зла, яке згодом почало служити на благо людства. Під час нашої подорожі ми зустрінемо ще цілу низку прообразів невидимої руки ринку. І врешті наприкінці розділу зустрічаємося навіть з предтечею грецького гедонізму — у пропозиції чашниці Сідурі. Проте Гільгамеш від цієї пропозиції відмовляється, повністю її прийме й освоїть вже тільки економічний напрям утилітаризм.

Увесь епос закінчується невтішно циклічним посланням, у якому, власне, нічого не змінилося, не відбулося ніякого прогресу, і після невеличкої пригоди все повертається на старі рейки. Епос — циклічний, закінчується там, де й почався, — а саме будівництвом стіни. Історія нікуди не розвивається, усе відбувається в циклічному ритмі, повторюється з невеличкими змінами, як ми це бачимо в природі (повторення пір року, місячних циклів) чи в нашій щотижневій рутині. До того ж природу, яка з давніх-давен оточувала людей, уособлювали різні непередбачувані божества, у яких були такі самі слабкі місця й примхи, як і в людей (відповідно до епосу, потоп наслали боги за те, що від людей було надто багато шуму, який дратував богів). Природу ніхто не обожнював, нікому не спадало на думку її науково досліджувати, а тим паче в неї втручатися (щоправда, якщо тільки людина — не на три чверті бог, як Гільгамеш), адже проводити систематичні, ретельні (і наукові) дослідження володінь непередбачуваних і настроєвих богів — це не завжди безпечно. Людство дочекалося концепту історичного розвитку, обожнення героя, володаря та природи лише з приходом юдеїв. Уся історія єврейського народу супроводжується чеканням на Месію, який має прийти в історичному часі, точніше — у його кінці.

Вартніший довготерпеливий, аніж звитяжець, і той, хто гнів опановує, ніж той, хто здобуває місто[108].

Біблія, Старий Завіт

2. Старий Завіт

Приземленість та добро

Незважаючи на те, що старозавітні євреї[109] зіграли у формуванні сучасної євро-американської культури та її економічної системи ключову роль, ані в підручниках з історії економічної думки, ні в інших економічних текстах їм не приділяють належної уваги[110]. Макс Вебер вірив, що зародженням капіталізму ми завдячуємо протестантській етиці[111]. Майкл Новак, навпаки,