Читати книгу - "В’язень Неба"

Іншим разом Маурісіо Вальс просто частував відвідувачок печивом і келихом мускатного вина, і якщо дами, попри тяжкі часи й недоїдання, зберігали гоже личко й пухкі форми, комендант читав їм уривки зі своїх творів, жалівся, що його шлюб із неповносправною – це хрест, який він несе на собі, і розводився про те, як ненавидить своє становище тюремника і як це принизливо, що таку висококультурну, витончену й делікатну людину, як він, запроторили в таке погибельне місце, тоді як йому призначено долею належати до еліти країни.

Тюремні старожили радили не згадувати даремно пана коменданта, та й узагалі якомога менше думати про нього. Більшість в’язнів воліли розмовляти про сім’ї, що лишилися на волі, про коханих жінок і про випадки зі свого життя, які їм запам’яталися. Декотрі зберегли світлини своїх дружин чи наречених і захищали ці фотокарточки, наче своє життя, якщо хтось намагався їх відібрати. Багато хто казав Фермінові, що найважче даються перші три місяці. Потім уже, коли втрачаєш останню надію, час починає бігти швидше і беззмістовні дні присипляють душу.

5

Щонеділі, після меси й промови пана коменданта, декотрі в’язні збиралися в сонячному кутку дворика, щоб викурити цигарку, одну на всіх, і послухати оповідки, якими їх розважав, коли був при здоровому глузді, Давид Мартін. Фермін, який знав майже всі його історії, адже колись прочитав був усю серію «Міста проклятих», приєднувався до гурту й давав волю своїй уяві. Утім, часто Мартін опинявся у стані, у якому не був здатен зв’язати докупи й двох слів. Тоді інші в’язні лишали його в спокої, а він відходив убік і починав бурмотіти сам до себе. Щось у цій людині зворушувало Ферміна до самої душі, і тому він пильно приглядався до бідолахи й намагався триматися поруч. Йому вдавалося хитрощами діставати письменникові цигарки й навіть грудки цукру, які тому неабияк смакували.

– Ви добра людина, Ферміне. Намагайтеся цього не показувати.

Мартін завжди носив із собою стару світлину, яку полюбляв часто й довго розглядати. На світлині зображено було вбраного в білий костюм чоловіка, що тримав за руку дівчинку років десяти. Вони стояли на краю невеличкої дерев’яної пристані, що виступала далеко в море, неначе тендітний місток, перекинутий над прозорими водами, і обоє дивилися на захід сонця. Коли одного разу Фермін запитав письменника про фотографію, той промовчав і лише всміхнувся, ховаючи знімок у кишеню.

– Хто ця дівчинка на світлині, сеньйоре Мартін?

– Я не знаю напевне, Ферміне. Іноді пам’ять мене зраджує. Із вами такого не трапляється?

– Звісно, з усіма таке трапляється.

Поміж в’язнями ішов поголос, що в Мартіна не всі вдома, але незабаром після того, як Фермін став тісніше спілкуватися з письменником, він виявив, що бідолаха схибнувся сильніше, ніж гадали інші. У рідкісні хвилини прояснення Мартін демонстрував виняткову чіткість мислення, але решту часу він, здавалося, не розумів, де перебуває, і починав говорити про місця й людей, які вочевидь існували тільки в його уяві або його спогадах.

Прокидаючись над ранок, Фермін часто чув, як письменник розмовляв у своїй камері. Крадькома підібравшись до ґрат і нашорошивши вуха, Фермін виразно вловив, як Мартін сперечався з кимось, кого називав «сеньйор Кореллі» і хто, судячи зі слів, якими звертався до нього письменник, видавався постаттю вкрай зловісною.

Одного разу вночі Фермін запалив недогарок останньої свічки й виставив його в напрямку протилежної камери, прагнучи переконатися в тому, що Мартін у ній один і що обидва голоси, письменника й того Кореллі, виходять із одного й того самого рота. Мартін ходив колами по своїй камері, а коли погляди їхні перетнулися, Фермін зрозумів, що в’язень не бачить його. Письменник поводився так, наче не існувало всіх цих тюремних мурів і його розмова з тим невідомим чоловіком відбувалася десь далеко звідсіля.

– Не звертай уваги, – пробурмотів у темряві номер п’ятнадцять. – Щоночі одне й те саме. Щебече, аж заходиться. Сердега.

Зранку, коли Фермін запитав письменника про того загадкового Кореллі та їхні нічні бесіди, Мартін здивовано подивився на нього й лише зніяковіло всміхнувся. Наступного разу, коли через холод Фермін не міг заснути, він знову підійшов до ґрат і знову слухав, як письменник розмовляє з одним зі своїх невидимих друзів. Тої ночі Фермін наважився втрутитися.

– Давиде! Це я, Фермін, ваш сусід із камери навпроти. Із вами все гаразд?

Мартін наблизився до ґрат, і Фермін побачив, що обличчя письменника мокре від сліз.

– Сеньйоре Мартін! Хто така Ізабелла? Ви щойно говорили про неї.

Письменник тривалий час мовчки дивився на нього.

– Ізабелла – це єдине, що лишилося прекрасного в цьому блядському світі, – нарешті відповів він із незвичною для себе грубістю. – Якби не вона, слід було б підпалити його, і нехай би все згоріло дощенту.

– Вибачте, сеньйоре Мартін. Я не хотів вас потурбувати.

Письменник відступив, щезнувши в темряві. Наступного дня його знайшли в конвульсіях над калюжею крові. Бебо заснув на своєму стільці, і Мартін скористався нагодою, щоб, роздерши камінцем зап’ястки, розпороти собі вени. Коли його виносили на ношах, письменник був такий блідий, що Фермін уже не сподівався побачити його знову.

– Не турбуйся за свого друга, Ферміне, – озвався номер п’ятнадцять. – Якби це був хтось інший, потрапив би відразу в мішок, але Мартінові пан комендант не дає померти. Ніхто не знає чому.

Камера Давида Мартіна лишалася порожньою більше місяця. Коли Бебо приніс його на руках, наче дитину, письменник був одягнутий у білу піжаму, а руки мав забинтовані аж по лікті. Він не впізнавав нікого й першу ніч провів розмовляючи сам із собою і сміючись. Бебо підсунув стілець аж до ґраток Мартінової камери й цілу ніч вартував коло в’язня, підгодовуючи його грудками цукру, які поцупив у офіцерській кімнаті й сховав у кишенях.

– Сеньйоре Мартін, прошу вас, не кажіть такого, а то Господь покарає вас, – шепотів письменникові наглядач, передаючи смаколик крізь ґратки.

На волі номер дванадцять був лікарем Романом Санаухою, завідувачем терапевтичного відділення Барселонської клінічної лікарні. Людина цілісна, він виявився невразливим до вірусу ідеологічної маячні й розпалювання ворожнечі. Совість і небажання доносити на своїх колег довели його до в’язниці. Зазвичай у цих стінах ані посада, ані професія в’язня не мали жодного значення. Окрім тих випадків, коли ця професія могла прислужитися панові коменданту. Що ж до лікаря Санаухи, то