read-books.club » Сучасна проза » Таємна історія 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємна історія"

254
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Таємна історія" автора Донна Тартт. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 16 17 18 ... 180
Перейти на сторінку:
говорить на цю тему. — Банні знову стишив голос. — Знаєш, чому він зачісується так, щоб волосся спадало на праве око? Бо лишився шрам. Він мало не втратив зір, погано бачить. А ходить, як кривенька качечка, тому що досі накульгує. Це майже не відіграє ніякої ролі, бо насправді Генрі дужий, наче віл. Навіть не скажу, чим він там займався, — може, штангу тягав, — але він тепер у нормальній формі. Типовий Тедді Рузвельт[40], що долає перешкоди. Ним по-справжньому можна пишатися. — Банні відкинув волосся назад і махнув офіціанту, щоб той освіжив йому трунок у чарці. — Ну от, скажімо, візьми для прикладу Френсіса. Як на мене, не дурніший за Генрі. Хлопчик із високих верств суспільства, грошей хоч греблю гати. Але йому все дісталося надто легко. Ледачий. Полюбляє грати. Після занять напивається й гуляє. І от візьми Генрі, — повів бровою Банні. — Та його ж від грецьких книжок палицею не відженеш… Е-е, дякую, сер. — Офіціант прийшов зі ще одним коралового кольору напоєм і стояв перед нами, тримаючи його у випростаній руці. — Ще по одній?

— Мені досить.

— Давай, старий. Я пригощаю.

— Ну, тоді ще одне мартіні, будь ласка, — проказав я офіціантові, котрий уже збирався йти геть. Той подарував мені гнівний погляд.

— Дякую, — слабко промовив я, не підводячи очей на нашого кельнера, котрий довго й з ненавистю либився до мене, аж доки не пішов.

— Ти знаєш, я нічого не ненавиджу у світі так сильно, як надокучливих гомосеків, — задоволеним голосом проказав Банні. — От спитай мене — і я скажу, що їх треба всіх зібрати докупи й спалити на вогнищі.

У мене є знайомі, що ганять гомосексуалізм, бо для них це незручна тема (не виключено, вони й самі мають певні схильності); а є такі, що ганять гомосексуалізм абсолютно щиро. Спершу мені видавалося, що Банні належить до першої категорії. Його нібито щирі емоції, універівська товариськість — усе це виглядало неприродним, а отже, підозрілим. Зрештою, він теж вивчав класичну філологію, яка сама по собі — абсолютно невинне заняття, але в деяких колах згадка про неї все ще викликає зачудований порух брів. («Знаєш, що таке класична філологія? — якось кілька років тому поцікавився в мене один п’яний голова приймальної комісії на гулянці педагогів. — А я тобі скажу. Самі війни та гомосексуалісти». Звичайно ж, це вульгарна афористична дешевка, та, як і решта подібних вульгарних максим, вона має крихту правди.)

Проте чим більше я слухав Банні, тим більше переконувався: його сміх не позначений притлумленими емоціями, він не намагається вдовольнити якісь свої глибокі переживання. Натомість переді мною ніби сидів життєрадісний, цілковито невимушений тип такого собі підтоптаного й капризного ветерана заморських воєн (одружений багато років, батько й дід численних нащадків), котрому ця тема справді огидна до нестями й весела водночас.

— Ну а як же тоді твій друг Френсіс? — спитав я.

Мабуть, моя ремарка вийшла єхидною, або ж мені просто кортіло подивитися, як він викрутиться з цієї ситуації. Френсіс міг бути гомосексуалістом, а міг і не бути. Схожі на нього хлопці часто виявлялися небезпечними бабіями. Зате в нього було не забрати манер хитрого, мов лис, добре вбраного, незворушного хлопця, який міг справити певне підозріле враження на зарозумілих знайків типу Банні, котрі нібито мали нюх на такі речі.

Банні повів бровою.

— Дурниці. Хто тобі таке сказав?

— Та ніхто. Джуді Пуві якось обмовилася, — додав я, коли зрозумів, що мій «ніхто» його навряд чи вдовольнить.

— Ну, я розумію, чому вона так вважає, у наш час то там з’являється щось ґейське, то сям, але типаж старомодного маминого синочка нікуди не подівся. Френсісу просто потрібна нормальна дівка. — Банні примружився, дивлячись на мене крізь свої дрібні шалені окуляри. І трохи войовничо поцікавився: — А от як щодо тебе?

— Що?

— Пара є? Тебе чекає вдома на Голлівудських пагорбах яка-небудь субтильна чирлідерка?

— Якщо чесно, ні. — Я не збирався пояснювати зараз свої проблеми з дівчатами. Принаймні не йому. Тільки нещодавно мені вдалось остаточно вибратися з тривалих клаустрофобних стосунків із дівчиною з Каліфорнії, яку я називатиму тут Кеті. Ми познайомилися під час першого року навчання в коледжі, і вона мене спочатку привабила тим, що здавалася розумною, майже готовою бунтаркою, схожою на мене. Та вже за місяць, коли я наглухо приріс до неї, я раптом із жахом для себе виявив, що вона не більше не менше як попсова, псевдоінтелектуальна версія Сильвії Плат[41]. Стосунки тяглися до нескінченності й перетворилися на плаксиве телевізійне мило, з численними обіймашками, наріканнями, зізнаннями в «неадекватності» й самокопанням на автомобільних стоянках, усіма цими банальними скорботами. Ця дівчина стала однією з причин, чому я так гарячково прагнув поїхати якнайдалі з дому; а також однією з причин, чому я так лякався цілої зграйки кмітливих, безневинних нових дівчат, із якими познайомився в перші тижні в університеті.

Думка про неї мене протверезила. Банні перехилився через стіл.

— Це правда, що в Каліфорнії дівчата вродливіші? — спитав він.

Я пирснув сміхом так сильно, що мартіні мало не потекло мені носом.

— Красуні в купальниках? — підморгнув він. — Лото під ковдрами на пляжі?

— А то.

Відповідь його вдовольнила. Усе йшло добре, і він, ніби старий веселий пес умовного дядечка, майже влігся на стіл і заходився розповідати мені про свою подружку Меріон.

— Ти її точно бачив, — сказав він. — Невеличка, білявка з блакитними очима, десь отака на зріст?

Я й справді когось такого пригадував. На першому тижні в університеті я перетнувся з Банні на пошті. Він досить-таки безцеремонно спілкувався з дівчиною, що підходила під опис.

— Угу, — гордовито проказав Банні, водячи пальцем по краю чарки, — це моя дівка. Тримає мене в лабетах, щоб ти знав.

Цього разу він мене заскочив якраз у мить, коли я намагався ковтнути мартіні, тож я мало не вдавився зо сміху.

— Ще й учиться на педагога молодших класів, хіба ж це не мило? — спитав він. — Тобто вона — справжня дівчина. — Він розвів руками, ніби зображував велетенську відстань. — Довге волосся, трошки м’ясця на кістках, не боїться носити сукні. Мені таке подобається. Можеш називати мене старомодним, але всі ці головаті дівчата мені не до вподоби. От подивися на Каміллу. Вона прикольна, хороша товаришка й усе…

— Та ну, — все ще сміючись, не погодився я. — Вона гарненька.

— Гарненька, гарненька. Не без цього, — він примирливо підняв долоню. — Чудова дівчина. Я завжди це повторюю. Схожа на одну зі статуй Діани в клубі мого батька. Їй просто бракує дужої материної руки. На

1 ... 16 17 18 ... 180
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємна історія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємна історія"