Читати книгу - "Танець недоумка"

світлових років від дому, але не міг. Тепер я став підневільною людиною. Маленький і такий незвичний нюанс життя в колонії з сім’єю — вони поруч, і водночас я — далеко від них. І якби зараз Ельза побачила мене й підбігла, я мусив би стояти, як бовдур, чекаючи наказу. А потім мені б іще й дісталося за те, що моя сім’я порушує розпорядок…

— Я полковник Ніколь Енджела Вандлик, — відрекомендувалася леді з вицвілими очима, — старший офіцер контролю місії на Іш-Чель!

Старший офіцер контролю — цікава посада. Формально це заступник коменданта, відповідальний за безпеку. На практиці — він прирівнюється до коменданта за повноваженнями, а в окремих випадках має більше прав. Адже якщо комендант табору — на кшталт капітана на судні, то офіцер контролю — адмірал. Він відповідає за успіх місії. Його не обходить забезпечення, дисципліна, розпорядок, постачання. Нічого з цього. Поки щось не загрожує шансам виконати завдання, покладене на колонію. Як я чув, іноді цього завдання ніхто, крім офіцера контролю, й не знає. Ну, а безпека — це те, чим офіцери контролю переймаються щодня. Так би мовити, у перервах між стратегічними рішеннями.

— Від цієї секунди ваша безпека на базі — моя відповідальність, — говорила Ніколь Енджела Вандлик. — Я люблю дисципліну, але не люблю тупості. До того ж немає гіршого тупака, ніж самовпевнений тупак. Ось і думайте!

Вона зробила паузу, немов намагаючись зрозуміти, яке враження справили на нас її слова.

— На цій планеті — два світи. Один — усередині захисного контуру, зведеного навколо табору, — Вандлик жестом показала навколо. — Саме тут на вас чекають обіцяна категорія «А», успішна служба й щасливий день відльоту через три роки. Але світ за межами контуру — інший! Він вимагає уваги й обережності!

На цих словах Вандлик витягнула з кишені голографічну указку й провела нею перед собою. З’явилося об’ємне двометрове зображення дивної приматоподібної тварини, що її безволоса шкіра лежала масивними, як у носорога, складками, а морду прикрашали потужні бивні. Тварина щось нюхала на землі, вряди-годи насторожено прислухаючись.

— Це лісовий диявол, — сказала Вандлик. — Відео зняте позавчора всього за сотню метрів від Контуру. Самці важать близько пів тонни. Дуже швидкі й неймовірно сильні. Стрибають на жертву із засідки.

Вандлик перемкнула щось на указці. Лісового диявола змінила величезна рептилія, схожа на крокодила, але з виставленими по боках «коліньми» шести довгих лап.

— Рибоящір. Амфібія. На суші розвиває швидкість до ста десяти кілометрів на годину. Шестиметровий язик укритий шаром токсичного слизу.

Наступною на піску з’явилась якась суміш фаланги й газонокосарки із загрозливо великими жувальцями, всуціль усіяна гострими хітиновими шипами.

— Смертожук. Сорокакілограмове отруйне членистоноге. Паралізує жертву й відкладає в неї личинки. Полює на теплокровних, — Вандлик оглянула нас хижим поглядом. — Хто не зрозумів, теплокровні — це й ви теж! Але! Фауна — не агресивна, якщо не пороти дурниць! Із дня висадження розвідки й дотепер не було жодного нападу на людину. І не буде, якщо ніхто не задумав якогось ідіотизму! Сподіваюсь, усі добре розуміють — категорія «А» ще не гарантує, що ви не звернете собі шию, упавши з всюдихода. Те ж саме стосується тих, кому місцеві тварини здадуться недостатньо страшними. Питання є?

Питань не було.

— Ласкаво просимо на Іш-Чель! А тепер — розійдись! — і, не чекаючи виконання команди, Вандлик пішла кудись углиб табору, по-чоловічому карбуючи крок.

Житлові корпуси розташовувалися далі. Там — і казарми. Але моя посада дозволяла жити не в казармі. Тому я поспішив допомогти моїм облаштуватися. Не терпілося переодягтися в польову форму. Бойовий скафандр робив мене схожим на покруч робота й середньовічного рицаря.

Я наздогнав сім’ю уже біля житлового блоку. Окремий вхід для кожної родини, велике вікно поряд із дверима. Ну просто тобі бунгало під час відпустки на островах. Якби не двадцятисантиметрової товщини бронедвері та броньовані ролети на вікні…

Я галантно підхопив Вірчину валізу якраз перед входом, другою рукою — Ельзу. Іншим разом дружина неодмінно би пробурчала щось уїдливе, даючи на здогад, що допомога вже не потрібна. Але не зараз.

— Сер конкістадор! — Вірунчик зробила смішний реверанс.

— Я віддаю перевагу «сеньйорові»! — схиливши голову, я притиснув руку до грудей.

Ельза зістрибнула долі й забігла у дім із захопленим вигуком.

— У нас є маленька хатка, ура!

«Маленька» — це тому що бувала вона лише в київських хмарочосах. А такі, як цей, Ельза бачила хіба що з вікна автобуса на швидкісній магістралі та в мультиках.

Я рішуче переніс валізу через поріг, переконавшись, що допомога справді не потрібна: усе важке вже перенесли без Віри. Та, схоже, моя терапія конкістою діяла — Віра прийняла мою допомогу наче школярка, якій допомагають нести портфель!

— Тату! Тату! — закричала Ельза, побігши спершу в іншу кімнату, а потім повернувшись. — Хто схожий на черепаху й гавкає, але не собака?

Я подумав, вона щось знайшла.

— Де? Де ти таке побачила? Руками не чіпала?

— Ну, тату! Це ж загадка!

Вірка пирснула зі сміху.

— Зрозуміло… Як черепаха, кажеш? — я ховав усмішку в куточках вуст, вдаючи, що замислився.

— І гавкає, але це — не собака! — Ельза сяяла від щастя.

— Ну… Може, це собака, який заліз під журнальний столик?

— Неправильно! Здаєшся?

— Здаюся, — покірно зітхнув я.

— Це черепаха, яка проковтнула собаку, і тепер той гавкає в неї всередині! Але всі люди — вони не бачили, як черепаха це зробила! Вони були вдома й збиралися на роботу. І тому думають, що гавкає — черепаха!

І Ельза побігла у свою майбутню спальню. Усі меблі, що ми їх уподобали й навіть заздалегідь розставили у спеціальному додатку, вже були на місцях.

— Сьогодні надінеш свою броню перед сном, — Вірунчик грайливо постукала мені по нагрудникові.

Наші апартаменти складалися з двох крихітних спалень, маленької вітальні, кухні, ванни і туалету. Вхідні двері були подвійні, маленький тамбур між ними облаштований як такий собі дезінфекційний шлюз, де за потреби людину в скафандрі можна обробити спеціальним розчином. Але зараз внутрішні двері були постійно розчахнуті, що вкотре підтверджувало — планета вивчена й визнана безпечною.

— Як ти? Упевнений, що відійшов після випробування? — Віра дбайливо заглянула мені в очі й навіть узяла за руку.

Як же давно вона цього не робила! Так давно, що я навіть перестав звертати увагу на її вроду. Але ж це правда — Вірунчик була якщо й не журнальною красунею, то щонайменше шалено симпатичним персонажем японського мультику. Стрункесенька, витончена, з пустотливими оченятами й досконало чарівною усмішкою. На таких, як вона, витріщаються в громадському транспорті. Таких обганяють на вулиці, щоб глянути на обличчя й переконатися, що воно таке ж гарне, як і все інше.

Раптом я відчув недоречне зараз збудження, а Вірка якимось чином миттєво прочитала це по моїх очах.

— От же ти тварина! Скафандр зніми спершу! — її звична ущипливість знову набувала добродушного звучання, а погляд свідчив, що вже сьогодні вночі наше особисте життя налагодиться остаточно. На всіх фронтах.

Віра пішла розпаковувати валізи. Я підійшов до ніші для зберігання броні й узявся розстібати елементи скафандра.

— Я, до речі, серйозно запитала про самопочуття, — прокричала вона з сусідньої кімнати.

— Усе в нормі, ти ж знаєш. Я пройшов сто п’ятдесят перевірок…

— Після нейроконструктора тобі б узагалі у відпустку треба місяців на три.

Нейроконструктор… Після вступного іспиту в Корпус я здригався від самого цього слова. Найогидніший винахід людства. Він генерував